– Ну що, підказуй, як писати? – запитала Люда свою сусідку Жанну.

– Ну так і пиши:

«Здам в оренду кімнату самотньому чоловікові 40-50 років, порядному та акуратному, без грошових проблем».

– Слухай, це прямо шлюбне оголошення виходить, ти б ще підказала що «красивий і з почуттям гумору».

– Ну, взагалі-то це і є майже шлюбне оголошення. Тобі ж треба допомога від самотності? Молодь тобі тут не потрібна, сімейна пара, тим більше самотня жінка – теж, подруг у тебе вистачає. А тут дивишся – і сподобаєтеся один одному, та й платитиме. Безглуздо писати на сайт знайомств, там все в основному ненадійні, а з таким оголошенням – начебто і не соромно, і оплата гарантована!

– Ну так і писати треба не так, як шлюбне оголошення, наголошуючи на чоловікові. А так:

«Здам кімнату, 12 квадратних метрів, у кімнаті – диван, шафа, письмовий стіл. Бажано – самотньому, порядному чоловікові віком від 40 до 50 років, оплата наперед».

– Господи, та пиши ти як хочеш! – махнула рукою Жанна.

– Чого тоді в мене питаєш? Гаразд, я пішла додому, розкажеш, кого ти тут заселила…

Сусідка взяла ключі й пішла. Люда довго ще вагалася – подавати, чи ні це оголошення?

Вона подумала про свої кредити і все ж таки натиснула на «подати оголошення» – будь що буде!

А ближче до вечора їй зателефонував якись чоловік.

– Здрастуйте, ви здаєте в оренду кімнату? – запитав він. – Мені треба прямо з сьогоднішнього дня. Оплата одразу!

– Доброго дня, приїжджайте, – сказала Людмила й назвала свою адресу.

– Спасибі, скоро буду! – радісно сказав чоловік і поклав слухавку.

І ось пролунав дзвінок у домофон, а потім у двері квартири Люди.

Жінка пішла відкривати й застигла на порозі, не вірячи своїм очам…

На порозі – він! Оце так зустріч! Несподівано!

Візитер сам розгубився від такого сюрпризу, але він не був певен, чи це точно вона – Люда?

Але судячи з усмішки господині – це справді Люда. Він постояв на порозі, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що сказати.

– Ну що ж ти, Микольцю, заходь, раз прийшов. Куточок свій потрібен?

– Так, ось, – розгублено сказав Микола і простягнув їй заздалегідь підготовлений паспорт. – Документи, ось…

– Ага, ніби я тебе не знаю. Ну ось, кімната, розташовуйся. Гроші наперед! Якщо треба, я тобі потім екскурсію по квартирі проведу.

– Нехай заселяється! – Люда вирушила на кухню трохи знервована.

Вона не знала, як реагувати на таку несподівану зустріч. Відбулася б вона років так 20 тому, Люда б на поріг Миколу не пустила.

А так просто квартирант…

…Коли молодій Людмилі виповнилося 18 років, вона познайомилася зі студентом-другокурсником Миколою. Він був з іншого міста, просто вчився тут.

Молоді покохали один одного, навіть були якісь натяки на весілля, а перед канікулами трохи посварилися.

Так, несерйозно, але все ж таки Люда не приїхала Миколу навіть проводжати, коли він до батьків їхав.

І тільки потім вона зрозуміла, що завагітніла від Миколі. Написала йому – він не відповів, другий лист – теж мовчанка.

І вона вирішила, що малюка не буде…

Зробила процедури.

Потім написала Миколі ще один гнівний лист, він знову не відповів.

Ну що ж – ні то ні!

Але все ж таки їй захотілося ще раз побачити Миколу, коли почалася осінь, але виявилося, що він покинув навчання.

Людмила була впевнена, що просто він запереживав через неї приїхати, хоч і сумнівалася – а раптом щось із Миколою сталося?

Але ні, з появою комп’ютерів, інтернету та соціальних мереж, вона переконалася, що все з ним нормально – на фото він посміхається у родинному колі. От же ж!

Він теж заходив до неї на сторінку, але листування не було.

А у Люди були проблеми після цього всього.

У 20 років вона вийшла заміж і ніяк не могла народити. І все-таки диво трапилося – через чотири роки народилася донька, все чудово.

Так, з чоловіком не вийшло, розлучилися потім, а донька виросла, вийшла заміж, поїхала з чоловіком.

Після її від’їзду Люда взяла кредит на ремонт квартири і тепер ось виплачує, довелося здати в оренду кімнату, а Жанна ще їй набридає зі знайомством.

Хто ж знав, що прийде саме Микола? До речі, ось він і зайшов на кухню…

– Ну як щодо екскурсії? – запитав чоловік.

– Ось кухня, он ванна, он туалет, там моя кімната, прошу до неї не підходити, – Люда навіть не вставала з-за столу, просто показувала рукою, де що знаходиться.

– Тут каструля, сковорідка, чайник, пару тарілок, кухоль, я заздалегідь приготувала для квартиранта. Миколо, скажи, ти випадково мене знайшов, чи шукав спеціально? Як бачиш, я адресу змінила…

– Абсолютно випадково! Я взагалі сьогодні тільки приїхав і глянув на оголошення. Думав, що старенька якась кімнату здає, зазвичай так і буває. У мене друг тут ще зі студентства, покликав до себе – я розлучився, він розлучився, у нього кімната звільнилася, каже – приїжджай сюди, почнеш життя заново.

Ось, приїхав сьогодні поїздом, а він якраз із дружиною помирився, вона повернулася, почав поспіхом шукати житло і знайшов… У тебе!

Це, звісно, неймовірно за всіма законами життя, але факт.

Добре, хоч ти не виставила мене в ніч, але якщо гроші взяла, то прихистиш, правда ж?

Люда глянула на Миколу. Хоч і багато років минуло, але він такий самий симпатичний. Якби не було тієї сварки та неприємностей, якби тоді Микола приїхав до неї, а не злякався, можливо Люда б досі його палко кохала… Але розум швидко взяв гору: Микола – зрадник!

– Людо, ти вибач за таке запитання, може воно й нетактовне, але просто цікаве – а чому така умова в оголошенні: чоловік 40–50 років?

Це схвилювало Людмилу – Микола здогадався, що Люда намагається знайти собі супутника життя. Але вона відразу видала скоромовкою на своє виправдання:

– Тому що це зазвичай платоспроможний квартирант. Молоді тут робити нічого, у жінок зазвичай діти й інші проблеми, а чоловіки від сорока до п’ятдесяти років якраз потрапляють до групи грошовитих, от і все. Як бачиш, у мене тут гарний ремонт, кімната недешева, тож отак! І взагалі – чоловіки зазвичай мовчазні, зайвих запитань не ставлять, у душу не лізуть, саме цього я хочу від свого квартиранта. Ще щось цікавить?

– Ні, цього достатньо!

– Тоді добраніч!

Люді не спалося цієї ночі. За стінкою спить чоловік, якого вона раніше так сильно кохала. А може, він теж крутиться і не спить? Цікаво. Він такий самий симпатичний, і усмішка у нього все та ж така м’яка. Все! Треба спати! І все одно не виходить…

…Цілими днями Микола десь ходив, з’являвся надвечір втомлений, нічого собі не готував окрім чаю, йшов його пити у свою кімнату. Він добре засвоїв урок:

– Мовчати, зайвих питань не ставити, в душу не лізти.

Навіть надто засвоїв… Людмилі іноді хотілося з’ясувати з ним усі стосунки, але й вона не хотіла починати першою розмову, тільки поскаржилася на все сусідці Жанні.

– Бувають і такі збіги! – здивувалася вона. – Може тобі його сама доля надіслала?

– Що ти таке верзеш? Він отаке мені наробив, злякався, не приїхав, хоча я впевнена – він усе знав. Але іноді, знаєш – гляну на нього, така хвиля накочується… Та я його не пробачу за минуле. За місяць гроші взяла – терплю. Чим він там займається днями – не знаю, потім нехай іде деінде…

– Значить даремно він це житло займає. Ну взагалі, а чого від нього чекати – приїхав з іншого міста з валізкою, значить там квартиру сім’ї залишив, свого нічого немає, зараз намагатиметься тебе спокусити, щоб ужитися, пригрітися. А навіщо ти його взагалі спочатку до себе впустила?

– Не знаю, – Люда знизала плечима. – Прийняла як блудного сина. А взагалі шкода стало людину – вже вечір, стоїть втомлений зі своєю валізкою на порозі. До того ж я його добре знаю, тож нічого не візьме. Хоч і брати нічого…

– Ой, Людо, погано ти людей знаєш! Ти роками його не бачила і вже робиш висновки. Де він може бути зранку до вечора? Раптом робить щось погане? Та й взагалі – якось це дивно – така несподівана зустріч у великому місті…

Людмила ніколи не заходила в кімнату Миколи, але зараз наважилася, поки його нема. Вона нічого не збирала чіпати, просто вирішила зайти і подивитися – може у нього справді якісь там темні справи…

Загалом нічого особливого – диван заправлений, всі речі в шафі акуратно складені, на столі ноутбук – так би й хотілося в нього зазирнути, але не можна.

Після цієї перевірки стало якось спокійніше, та й до свого мешканця Люда почала ставитися прихильніше, м’якше.

Ну і що, що він її тоді покинув, діло молоде, скільки часу вже минуло! А жінка вона справді самотня, чоловіка шукає, чого ж тут гріха таїти? Дітей народжувати вона вже не збирається, та й заміж не поспішає, може, що й вийде з Миколою.

Покрутила вона носом перед ним два тижні, вже й самій не терпиться поговорити. Стіл накрила, на вечерю запросила.

– Оце так поворот! – здивувався Микола. – А я вже поспішав їхати, думаю – ти мене просто терпиш із останніх сил.

– Та годі тобі, справа минулих років. Ну, чого на тебе вже зло тримати?

– Я тільки не розумію – за що ж ти зло на мене тримаєш?

– Миколо, тільки не бреши, що ти не знав про мою вагітність! І… Дитину…

– Чому ж – я все знав!

– Ну, а чому тоді не приїхав?! Злякався?

– Я ж тобі написав в особисті повідомлення докладний лист у соціальній мережі. Ти що – нічого не отримувала?

Хм, та звісно Людмила нічого не отримувала. Але тільки чому? Може, Микола щось і писав, та вона не знає…

– Ну, я тобі зараз просто на словах розповім… Коли ми з тобою посварилися перед від’їздом, я сподівався і чекав, що ти прийдеш на вокзал, щоб помиритися.

Була думка навіть не їхати, а залишитися, але я переживав, а раптом ти від мене відмахнешся, тоді який мені сенс скасовувати поїздку?

Приїхав додому в поганому настрої, а наступного дня ми з батьком дуже сварилися: він галасував, що в мене тільки дівчата на думці, про навчання не думаю. Мама на його боці була.

Я пішов від них, рік не з’являвся, покинув інститут.

Поневірявся то там, то тут, не спілкуючись з батьками, та й вони мене бачити не хотіли через інститут.

І через рік, коли стосунки між нами трохи потеплішали, мама віддала мені твої три листи.

Час минув, ти на мене вже зла була. Сенс уже був відповідати? Може, ти вже в іншого закохана?

Людмила кивнула – на той час вона справді закохана була у свого майбутнього чоловіка, батька її дочки. Ну гаразд, шкода, що так сталося.

– А чому ти мені одразу все не розповів, коли прийшов сюди.

– Ну, я ж не знав, що ти не читала моє повідомлення. Не відповіла – значить не вибачила чи не так зрозуміла. Подітись не було куди.

– А хіба зараз є куди?

– Ну звичайно. Якщо я приїхав до цього міста, то не з пустими руками. Батьків у мене вже немає, ми з братом продали їхню квартиру, гроші поділили між собою, я купую тут однокімнатну квартиру, мені вистачить.

Одкровення зблизили Миколу й Людмилу, поступово все переросло знову в кохання. Жанні не терпілося все дізнатися. Людмила ходить якась загадкова, посміхається.

– Ну що, подіяло оголошення? Кохання?

– Ну, як сказати… Ще кілька днів і Микола переїде у свою квартиру.

– А, зрозуміло. Значить, треба повторити з оголошенням, іншого шукати.

– Навіщо шукати? Навіщо повторювати? Не треба, з кредитами я краще сама розберуся, більше не хочу вдома нікого селити, почуваюся як не у своїй тарілці. Адже якщо я брала кредит, то на щось розраховувала.

– Ну, а як ти витягнеш зі своєю копійчаною зарплатою? Думаєш, твій Микола тобі допомагатиме? Тепер він облаштується і тебе забуде, як тоді, в юності.

– Бачиш, тоді вийшло непорозуміння, – Людмилі не хотілося розповідати сусідці у подробицях, як усе вийшло. – Але ж ми все з’ясували.

Пристрасть між нами виникла, але якась зовсім інша, не така, як тоді, хоча мені здається – ще сильніша.

Юнацький максималізм пішов, ми заспокоїлися та й ділити нам нічого. Якщо не вийде – розбіжимося, вийде – зійдемося! Час покаже…
У всякому разі, це Різдво ми домовилися, що зустрічатимемо разом!

КІНЕЦЬ.