З Богданом я познайомилася в одному невеличкому кафе.

Йому було, на той час, 40 років, а мені всього 20. Та я навіть й не думала зовсім про це, адже я виглядала старшою на свої роки, а Богдан – набагато молодшим.

Він тоді працював в хорошій приватній будівельній фірмі, був досить таки забезпеченою людиною.

Зізнаюся щиро, спочатку я думала лише про матеріальну сторону медалі. Ні, я не дріб’язкова людина, просто думаю, що кожна молода дівчина хотіла б собі забезпечені і добре майбутнє, щоб важко не працювати, а стати мамою діточок, щоб вони в достатку жили, щоб дім був повна чаша і щоб з чоловіком добре в добробуті жити. А хіба хтось хоче інакше?

Богдан дуже часто дарував мені дорогі подарунки, водив в хороші недешеві ресторани, на кожне побачення квіти мені купував. Познайомив мене зі своїми друзями, вони у нього цікаві і розумні люди, багато мають власні справи, добре влаштовані в житті.

Зі своїми подругами я його не знайомила, соромно було, чесно кажучи, за його вік. Ні, я щиро кохала Богдана, але не знала, як його сприймуть мої рідні та друзі, адже розуміла, що різниця у віці велика.

Але подруги якось швидко відпали на другий план. Мені куди цікавіше було з Богданом в ресторан дорогий сходити або більярд, або боулінг, ніж з ними в кафешку, подобалося гарно одягнутися і між людьми побувати.

Мама моя, звісно, була проти весілля, але ми все одно одружилися. Батькотеж був дуже незадоволений моїм, але таки змирився. Богдан моїм батькам обіцяв онуків, я червоніла.

Так ми прожили пару років. Чоловік весь час був якийсь байдужий до всього, у ньому не було ні якогось тепла, ні душевності. На жаль, він ніколи не міг поговорити зі мною щиро. Таке враження, наче ти живеш з чужою людиною.

З моїми родичами і друзями він спілкуватися відмовлявся, якось різко змінився щодо цього, хоча раніше відносини у них добрі були.

Коли рідня нас запрошувала у гості на свята, він ніколи не хотів їхати, я завжди їздила сама. Він говорив, що моя родина йому не цікава зовсім, і було б краще, щоб і я сама з ними рідше спілкувалася.

А через час я зрозуміла, що чекаю дитину і незабаром мамою стану, а я про це мріяла давно.

Я думала, що все зміниться і у нас буде дружня сім’я, але Богданові, як виявилося, дитина була потрібна так само, як і дружина.

Так, він водив мене по ресторанах і показував друзям, але я вже розуміла, що дружина йому була потрібна як статус, а тим паче молода та гарна.

Ми ні в чому не маємо потреби, ось, напевно, тому я з ним ще живу. Дитина ходить в приватний садочок, я не працюю зовсім, займаюся дитям і домашніми справами, інститут я так і не закінчила.

Останнім часом розумію, що все ж таки, професія мені якась потрібна і заводжу розмову, щоб відновитися в інституті і довчитися, каже, навіщо мені це треба. Гроші у мене є тепер на все, але я така нещаслива людина, якби хтось знав.

Все в моєму чоловікові вже дратує мене. Усе. Як їсть, як говорить, як одягається, ну все на що не глянь.

Сама себе загнала в кут, а тепер не знаю, як вибратися.

А кажуть люди, головне, щоб добрим був сім’янином. Він таким і є, але щастя від того я не маю. Сама ось так зіпсувала собі життя. Дуже шкодую, що не послухалася батьків свого часу, а дорогу назад, як знайти, я не знаю.

Я не розумію сама чому так сталося в нас. Невже це все через те, що у нас дуже велика різниця у віці і ми різні люди з різними інтересами?

КІНЕЦЬ.