Риту завжди називали «руденькою», з дитинства і до сьогодні. Вона вже давно не дівчинка, вона вже Маргарита Сергіївна, вчителька історії у школі, і їй сорок сім років. Живе одна, є донька Катруся, теж руденька, закінчила філфак педінституту, недавно вийшла заміж і поїхала з чоловіком на його малу батьківщину.

Рита була заміжня давно, після інституту зустріла Андрія, але прожили всього п’ять років і розлучилися. Вона вважає, що винні обидва, аж надто у них однакові характери були, обидва норовливі, на поступки один одному не йшли. Доньку виховала за допомогою батьків, іншого чоловіка не хотіла приводити до будинку.

А зараз Рита сидить у фойє кінотеатру, у невеликому кафе, замовила капучино та тістечко-суфле. Мав під’їхати Андрій, він попередив, що затримується хвилин на двадцять зустріч із клієнтами. Рита потягувала смачний капучино і згадала, як вони сиділи тут із Андрійом на самому початку їхнього знайомства півроку тому.

Андрій подобається їй, він намагається вибудовувати їхні стосунки, оточує її турботою, увагою. Говорить, що любить її, і вона вірить, вона теж вже не уявляє без нього життя, їм удвох комфортно. Заміж поки що не пропонував, але передумови для цього є, Рита відчуває. Просто він до сімейного життя підходить так само ґрунтовно, як і вона.

У фойє багато народу, більше молоді, зараз канікули. Вона пригубила каву, і раптом відчула на собі погляд, машинально поправила волосся, повернула трохи голову вправо і застигла. Майже навпроти неї, на невеликій відстані сиділа жінка, абсолютна копія Рити. Така ж руденька, мінімум макіяжу, як і у Рити, тільки копиця неслухняних рудих кучерів, затягнута гумкою. На ній джинси та футболка болотяного кольору, її теж улюблений колір. Руді, напевно, всі люблять усі відтінки зеленого, бо вони здебільшого зеленоокі. Копія Рити сиділа з подругою, вони перемовлялися, дивлячись на неї.

Маргарита сиділа з відчуттям розгубленості, звичайно неможливо так відразу на відстані порівняти риси обличчя, контури брів, колір очей, але на перший погляд вони дуже схожі. Вони обидві застигли, дивлячись один на одного, забувши про каву, але потім стряхнувшись, Маргарита відвела погляд.

Вона вийшла у фойє, там була розміщена цікава фотовиставка, побачила нову експозицію акварелей. Але її погляд розсіяно ковзав краєвидами та натюрмортами, які не зачіпали її струн у душі. У голові був повний сумбур:

– Звідки взялася ця жінка, копія мене? Невже можуть бути такі схожі чужі люди? Я звичайно чула про двійників, але щоб так бути схожими, особливо мене турбує колір волосся і такі ж кучерики.

У неї було якесь передчуття, вона ніяк не могла зібрати докупи свої думки, що це – інтуїція? Чому так схвилювала її ця зустріч?

Не встигла вона прийти до тями, як почула позаду приємний голос:

– Вибачте, що я Вас відволікаю, але я дуже здивувалася, побачивши Вас. Ми дуже схожі.

Рита, ще не обернувшись, знала, кому належить цей голос. Повернувшись, вона наткнулася на погляд зелених очей, вони були може трохи світліше, ніж у неї. Мідні кучері, зріст той самий, і що найбільше її здивувало, це родимка праворуч під нижньою губою. У Маргарити така сама і на тому ж місці.

– Оксана, – простягла руку руденька.

– Маргарита, а краще Рита, – відповіла вона збентежено.

Оксана трохи помовчавши, запитала:

– Вас не дивує наша схожість? Я навіть не знаю, про що й думати, можливо ми родичі? Скільки Вам років і де народилися?

Вони присіли на диван під картинами, і з’ясували, що вони ровесниці з різницею в кілька днів. Єдине, що у Рити більш відкрита посмішка. Коли перейшли до питання про батьків, Оксана сказала, що її батьків не стало десять років тому. А вона не змогла жити в тому місті і приїхала сюди, надто там все нагадувало їй про батьків. Оксана одружена, є син, він одружений. А вона із чоловіком вже вісім років живе тут, чоловік перевів свій будівельний бізнес сюди.

Рита розповіла про своїх батьків, і вирішила розпитати їх докладніше, чи не приховують вони якоїсь таємниці.

Подзвонив Андрій, не знайшов її у кафе, вона відповіла. Коли він побачив їх у фойє на дивані, розгубився, переводячи погляд з однієї на іншу. У них був різний одяг та зачіски, але зовнішність:

– Рито, що це? У тебе роздвоєння, чи в мене в очах двоїться?

– Привіт, Андрій, знайомся, це Оксана. Ми самі здивовані нашою подібністю. Візьми мій телефон, зроби фото, я покажу своїм батькам.

Андрій зробив фото і не одне, а кілька. Треба було йти до зали, вже розпочинався фільм. Маргарита з Оксаною обмінялися номерами, і вирішили зателефонувати після того, як вона покаже фото своїм батькам. Оксана попрямувала до подруги, а Рита з Андрійом увійшли до зали кінотеатру. Рита погано розуміла, що там на екрані, її більше хвилювала зустріч зі своєю копією.

Після фільму, коли вона з Андрійом їхала додому до батьків, говорила:

– Уявляєш, Оксана тоже любить гіркий шоколад, диню та малинове варення. Ми обоє любимо зелений колір, і всі його відтінки.

Рита вийшла з машини, махнувши Андрію рукою:

– Бувай, до завтра, сам розумієш, у мене зараз буде цікава розмова з батьками.

Мама Рити зраділа:

– Батьку, донька приїхала, лиши ти свою книгу.

Батько вийшов з книгою в руках, Рита не уявляла батька без книг, він завжди і скрізь читає.

– Батьки мої дорогі, у мене до вас серйозна розмова, – дістаючи смартфон із сумки, говорила Ріта. – Ось дивіться.

Вона показала фото з Оксаною спочатку матері, потім батькові. Мама застигла, батько присів на стілець. Вони дивилися один на одного, у матері котилися сльози, але вона їх не помічала, а потім заплакав батько.

– Це, це, наша донька, друга. Це вона, я навіть не маю сумніву, точна твоя копія. Але як, звідки? Нам сказали, що другої дівчинки не стало.

Коли батьки трохи оговталися, мама Рити розповіла:

– Я знала, що в мене буде двійня, ми чекали на вас, раділи, імена придумали, і раптом мені сказали в пологовому будинку, що другої дівчинки не стало. Я переживала, просила показати її, але мені більше нічого не пояснили, тільки сказали:

– Дякуйте Богові, що ця донька є.

І від радості, що з тобою все добре, я не стала наполягати, та й не до цього було, я переживала, плакала.

– Риточко, це твоя сестра, це точно, ми хочемо побачити, як вона росла, як жила, і найголовніше де?

Рита розповіла, що дізналася від Оксани та пообіцяла привезти її до них у гості.

Це потім вже згодом вони ледве, але дізналися, що в тому пологовому будинку працювала старша медсестра Ніна. Дітей у них з чоловіком не було, і не могло бути, вона щиро хотіла дитину, тому вона й працювала в пологовому будинку з надією, раптом хтось відмовиться від дитини, і вона забере. Якими вже там шляхами, але сорок сім років тому дівчинку вона удочерила і поїхала з чоловіком в інше місто.

А Оксана навіть не підозрювала, що вона не рідна їм. Її любили, балували, давали найкраще, і коли батьків не стало, для неї це стало великим горем, яке досі не відпускає. Єдине, Оксана завжди питала у батьків, у кого вона така руда, адже мама з татом були світловолосі. Але вони легко пояснювали їй:

– Дочко, таке буває, у тата брат рудий, ось ти в нього вдалася.

Оксана вірила, хоч батька брата ніколи не бачила, говорили, що він живе дуже далеко. Більше у неї не виникало жодних питань, зростала у коханні та турботі.

Коли Оксана увійшла в будинок до батьків, їй відразу кинулися в очі руді кучері батька, ластовиння, і його зелені очі. Питання самі по собі відпали. Вони обидві були схожі на батька. Сліз було багато та радості.

Оксана знову знайшла батьків, Маргарита сестру, а батьки стали вдвічі щасливі, адже до них повернулася їхня втрачена дочка. Вони давно змирилися з втратою другої дочки, і ніколи не нагадували один одному про неї, цей сум був у них глибоко в серці.

Маргарита вийшла заміж за Андрія, познайомилася з чоловіком Оксани, вони часто відвідують своїх батьків. Дочки бачать, як батьки стрепенулися, немов помолодшали на багато років, розправили свою поставу, і з радістю зустрічають своїх руденьких дівчаток, адже для них вони завжди залишаться дітьми.