Марія сиділа на лавці біля свого старенького будинку. Сумні думки крутилися у її голові. Щось нездужає вона, доведеться видно сина викликати та перебиратися до міста.

Сусідка приходить, допомагає, чим може, так теж таких же років, як і вона. З сусідкою Ганною вони все життя поряд прожили і все щось ділили, сварилися, грубувата вона, на все дасть відповідь. Хоч і одного віку, та та ще швидко бігає, а Марія здала зовсім. Обидві рано овдовіли, Марія сина одна виховувала, а Ганна – доньку. Діти живуть далеко, їздять рідко – робота.

– Ганна знову біжить, ох і набридла, знову зі своїми вказівками, скоріше б поїхати, – подумала Марія.

Син щось на дзвінки не відповідає, та зрозуміло, завжди зайнятий. Написала йому листа, довго збиралася, та зібралася. Все описала: і про здоров’я, і ​​що ось наважилася до нього перебратися.

І тут задзвонив телефон:

– Син Іван, – зраділа Марія, – мабуть лист отримав.

– Мамо, привіт. Як ти?

І не чекаючи відповіді відразу:

– Мамо, я приїду, та не один, з друзями на тиждень відпочити, ти вже там приготуйся, гаразд? Щоб прийняти їх як слід. Ну бувай, часу немає.

У трубці почулися короткі гудки.

В цей час підбігла сусідка.

– Хто телефонував? Іван? – цікавиться Ганна.

– Іван, – суворо відповіла Марія.

– Ну і чого дзвонив Іван?

– Приїдуть із друзями, прийняти треба. Я вчора пенсію отримала, треба підкупити дечого. Сходиш до магазину? Чи давай Катерину покличемо, допоможе. Та й готувати треба, на стіл збирати.

– Нехай із собою везуть, – почала Ганна, – ще пенсію на них тримати! Вона в тебе дуже велика?

– Ні, прийняти треба, як належить. А гроші? Куди вони мені тепер, син забере, я там магазинами не піду. Куди мені гроші?

Сусідка недовірливо глянула на Марію.

– Гаразд, пиши список, розберемося.

Біготні і роботи, звичайно, було багато. Так це приємні турботи – син рідний їде! До призначеного часу все було готове.

Приїхали гості, Марія бігає, метушиться, переживає, чи все добре? Чи вистачить?

А гості гуляють, на рибалку ходять, відпочивають.

Ох і втомилася Марія. Через день вже їхати, а вона злягла, стати не може.

– Ні, думає, – треба налаштовуватися на дорогу, шлях не близький. Коли ще син приїде, мені самій і не дістатись зовсім.

Піднялася, зібрала свій нехитрий скарб, гроші – кілька тисяч від пенсії залишилося. І знову лягла чекати, коли син скомандує збиратися.

Вранці гості збираються, дякують, дуже сподобалося, кажуть, ще приїдемо.

Марія присіла в ліжку, взяла на коліна вузлик із найціннішим: документи та гроші.

– Це буду при собі тримати, а решту – в багажник.

– Перевіряйте, чи нічого не забули? – вигукує Іван, – ну все, висуваємось!

І всі надвір побігли.

– Іван, Іван, – вигукує Марія, – а я ж свої торбинки і не донесу!

А Івана вже й слід остиг, не чує.

Раптом знову двері відчинилися, забіг Іван, і до матері:

– Ну, як ти мамо?

– Погано, синочку, нічого не можу… не знаю, як і дої…

– Ну давай, мамо, все, бережи себе! Бувай!

– Синку, а ти листа мого не отримував?

– Листа? Та ніби був, не читав ще, мамо, ніколи. А що там?

– Так я до тебе зібралася, синку, сама я вже справлятися не можу.

– Мамо, іншого разу, добре? Місця у машині сьогодні немає. Ну, все, ми поїхали.

Закрилися двері, загули мотори машин, що від’їжджали.

Марія, як сиділа з вузликом у руках, так і залишилася так сидіти, дивлячись кудись у порожнечу.

– Виїхали? – почулося з сіней.

Ганна зайшла до хати.

– Виїхали? – повторила вона.

Побачивши Марію, наче застиглу, яка не реагує на запитання, злякалася, підбігла, обняла за плечі:

– Марія, Марійка, що ти, сусідко моя? – Почала гладити її по спині Ганна, – та Бог з ним, не пропадемо ми з тобою, треба нам один одного триматися. А молоді? У них своє життя, не пропадемо.

Марія, ніби, прийшла до тями, сльози струмками потекли з очей:

– Місця мені в машині не знайшлося, тож і в житті в нього, мабуть, не знайдеться мені місця.

– Це що ще за сльози? Ти ось ще поплач тут! – сказала Ганна, навмисне суворо. Але голос її затремтів, і обидві заплакали, заридали.

Трохи заспокоївшись, Ганна скомандувала:

– Ну все, вистачить, вистачить, а то ще тиск підніметься. Поплакали і вистачить, далі житимемо, як жили. А пенсія? У мене ще є, чи нам багато з тобою треба? Не пропадемо!

Бережіть матерів, їх ніхто не замінить!