Сашко був знаменитістю дитячого будинку. За його десять років, його забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала, він уже дорослий, кому він такий потрібен.

Він пам’ятає найперший раз коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, сміхотлива і від неї пахло цукерками. Вона одягала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко».

Коли Сашкові виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе.

— Саша, у мене серйозна розмова до тебе, — сказав тато.

— Так, тату, — весело сказав Сашко, нічого не підозрюючи.

— Ми з мамою чекаємо дитинку, вона у мами в животику, — сказав тато.

— Круто, — зрадів Сашко.

— Так, круто, — сказав, відводячи очі тато, — але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.

Сашка злякано подивився на тата.

— Це не надовго, Сашко, ми тебе через рік заберемо, — сказав тато.

Коли Сашка привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не обернулися.

Другий раз був через пів року, після повернення. Сашко сидів у кабінеті директора і слухав, як Тамара Михайлівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що у дитини травма, з ним потрібно бути терплячим.

Нова мама на все згідно кивала головою. Через два тижні Сашка повернули в дитячий будинок.

— Він надто багато їсть, ми його не прогодуємо, — сказала колишня мама.

Сашка навіть не плакав, він всього лише попросив у нової мами смаженої картоплі, яку дуже сильно любив. За що мама накричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Сашко поколупав її і зміг з’їсти тільки пару ложок, каша була навіть не посолена.

Втретє повернули, тому що Сашко занадто мовчазний. У четвертий раз, бо не здібний до музики. У п’ятий раз, занадто багато хворіє.

Більше його не показували потенційним батькам. Боялися, що і так у хлопчика травма на все життя. Сашко з веселого, цікавого, перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика.

Він навіть не заздрив іншим хлопцям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, також як його.

Одного разу в школи їх дитбудинку прорвало каналізацію і вони почали ходити в сусідню, районну школу.

У перший день до Сашка підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився і запропонував дружити. Сашко здивувався, звичайно, але погодився. Друга звали так само як і його Сашком. Але вони вирішили, що один буде Сашком, а інший Санькою.

З цього дня вони стали не розлий вода, на уроках разом, на перервах разом, Санька проводжав Сашка до його дитячого будинку.

Одного разу Санька запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона нагодувала хлопців. Весь час поки хлопці сиділи на кухні вона з жалем дивилася на дитбудинківського друга свого сина.

— Саша, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити, і з ночівлею залишайся, — запропонувала в один момент вона.

— Правда, можна? — здивовано підняв брови Сашко.

— Звичайно, — посміхнулася мама друга.

Цими ж вихідними він залишився в друга і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку бачачи ситуацію, згнітивши серце відпустила Сашка до друга додому, але вирішила викликати жінку, яка прихистила їх вихованця на розмову.

— Доброго дня, мене звуть Тамара Михайлівна, я директор цього дитячого будинку, — представилася жінка.

— Доброго дня, Світлана, мама Саньки, друга вашого Саші, — посміхнулася відвідувачка.

— Ви знаєте історію Саші? — запитала директор.

— Ні, а що не так? — злякано запитала Світлана.

— Річ у тому, що у Саші важка доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний, не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, — пояснила директор.

— Який жах, бідна дитина, — притиснула руки до щік Світлана.

— Він сильно прив’язався до вашого сина, я, звичайно, рада цьому, але я боюся, оскільки скоро ремонт закінчиться і Саша почне ходити в нашу школу, і розлука з другом його травмує, — сказала директор, — я не знаю, що робити і як краще.

— Давайте, залишимо все як є, а коли він перейде вчитися назад, хлопці самі розберуться, я думаю, мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю він і далі буде приходити до свого друга, — сказала Світлана.

— А хлопчик не заважає вам тим, що постійно живе, а тепер ще й ночувати приходить? — з побоюванням запитала директор.

— Ні, я ж сама запропонувала, — сказала Світлана.

Минуло півтора місяця, в школі дитбудинку зробили ремонт і Сашко почав ходити в неї. Але з другом все одно бачився щодня, або він до нього приходив після уроків, або друг приходив до нього в дитячий будинок.

Через пів року Сашко почав майже постійно жити вдома у друга і мама Саньки вирішила оформити над ним опіку.

— Знаєте, я відразу прийняла його як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені здається, що їх завжди було двоє у мене, — сказала вона директору дитячого будинку.

— Саша, а ти сам цього хочеш? — запитала Тамара Михайлівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті.

— Так, тітка Світлана хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Світланою і Санькою, — сказав хлопчик посміхаючись.

— Це тобі подарунок на день народження, — посміхнувшись, сказала директор.

— У Саші день народження, — зраділа Світлана.

— Завтра, мені завтра одинадцять років буде, — серйозно відповів Сашко.

— Чудово як, а що ти хочеш на день народження? — запитала Світлана у хлопчика.

— Смаженої картоплі, можна? — сором’язливо запитав хлопчик.

— Звичайно, цілу сковорідку, — засміялася Світлана і, взявши хлопчика за руку вийшла з кабінету.

Директор дитячого будинку дивилася їм услід і розуміла, що Сашко, нарешті знайшов свою маму.

А вам сподобалася ця історія зі щасливим кінцем?

КІНЕЦЬ.