— Ти справді думаєш, що я міг тебе проміняти на іншу? Ти це серйозно? – усміхнувся чоловік, не відволікаючись від телевізора. – Ліда, ну що за нісенітниця? Ми разом з тобою дванадцять років. І ти чудово знаєш, що мені крім тебе ніхто не потрібний.

Жінка стояла поряд із чоловіком, яким лежав на дивані і хмурилася. У руці вона тримала сорочку, від якої виходив сильний аромат жіночих парфумів. Незнайомий аромат. Аромат чужої жінки

– Але… Ти думаєш, я така не розумна і не відчуваю чужого запаху на тобі? Запах чужих парфумів? Чи ти думаєш, що у мене постійно закладений ніс і я просто в принципі не відчуваю запахи. Так?

Чоловік зітхнув, вимкнув телевізор і подивився на дружину. В його очах читалася проста, людська втома. Здавалося, він хоче багато сказати, але просто не хоче сваритися. Втім, Володимир і справді сильно втомився на роботі. Звичайно, він не простий різнороб, а керівник. Йому не потрібно щось робити руками, натомість на ньому велика відповідальність за долі людей. А це часом важче.

— Секретарка, робітниці. Та хто завгодно. У метро хтось поряд стояв. Заспокойся. Якби я захотів зрадити, ти про це дізналася б перша. Нема сенсу приховувати.

Ліда стиснула в руках сорочку та пішла. Вона була ображена на весь світ, на себе, а надто на чоловіка. Зайшовши до ванної кімнати, вона не стрималася і заплакала. На душу наче поклали важку, гранітну плиту.

…Другий раз, коли Ліда засумнівалася у вірності чоловіка стався через кілька днів. Вони мали річницю весілля, вони сходили до ресторану, погуляли містом і повернулися додому. Вона була така щаслива. Здавалося, ніщо не може зіпсувати цей вечір. Їхній вечір. Але коли він пішов у душ, пролунав тихий дзвінок телефону, прийшло смс. Жінка покликала чоловіка, але той попросив прочитати від кого.

“Оленка” – говорив напис на телефоні. До чого ж нудотно і мило. У Володимира навіть Ліда було записано, як “дружина”. Він не любив подібних ніжностей… Так їй здавалося. Але, мабуть, вона помилялася.

“Коханий, подзвони, коли закінчите там зі своєю. Я чекаю на повторення минулої ночі”.

Ліда дочитала повідомлення і на очах у неї наче з’явилася завіса. Вона впустила телефон, і він упав на пухнастий килим, який вони рік тому обирали разом із Володимиром.

– Хто там? – нагадав про своє існування чоловік крізь звук води, що ллється. Ліда не відразу почула його, вона тупо подивилася спочатку на свою руку, де секунду тому був телефон, потім на підлогу і тільки потім на двері ванної.

– Вийди і подивися сам.

Потім він ще щось гукав, але Ліда не чула. Вона повільно пройшла до спальні і застигла в дверях. Погляд зачепив великий портрет, який на десяту річницю весілля їм подарували батьки. Володимир тримав на руках Ліду, вони посміхалися. Їхні обличчя були такі радісні, що здавалося, ніби ніщо не може зіпсувати їхнього шлюбу. Здавалося…

– Ну, що тут? Ти навіщо телефон кинула на підлогу? – ніби крізь водяну плівку почула Ліда чоловіка, що вийшов із душу в халаті. – Лідо?

Володимир застиг на місці і насупився.

– Це що?

– Мабуть, я маю запитати тебе, що це. Хіба ні?

Ліда стояла спиною, стискаючи поділ вечірньої сукні і дивлячись на постільну білизну, яку вона змінила вранці. Постелила шовкову, подаровану. Це здавалося гарною ідеєю. Вранці. Зараз блискучі шовкові простирадла ніби дивилися на неї з глузуванням.

– Ти ж бачиш, що я не маю листування з нею. Я гадки не маю, хто це. Ліда?

Але вона мовчала. Стояла в проході, дивилася на простирадла і мовчала. У голові щось тихо шуміло, перекриваючи голос чоловіка.

– Я переночую у мами, — видавила Ліда. Вона повільно взяла сумку, кинувши до неї паспорт, телефон та зарядку.

Володимир спробував взяти її за руку, але йому не вдалося. Ліда відсмикнула руку. Через кілька хвилин вона стояла на прохолодному осінньому повітрі в розстебнутому пальті, стискаючи невелику сумку і намагаючись стримати сльози.

Але сльози все ж таки покотилися по щоках, руки затремтіли.

– Мамочко, як же ти мала рацію…

Усі казали, що Володимир та Ліда – не пара. Чому? Вони не підходили одне одному зовсім. Що тоді, дванадцять років тому, що зараз, він був імпозантним, підтягнутим чоловіком із чарівною зовнішністю та дивовижною харизмою. Чого вартувала одна його посмішка, що змушує всіх йти в нього на поводі.

А Ліда була… Вона завжди була низенькою, не дуже стрункою, з тонким, невизначеним кольором волоссям. Не те щоб некрасива, але й не красуня. Звичайна середньостатистична жінка. Для когось навіть нижча ніж середньостатистична. До Володимира у неї був тільки один чоловік, та й той незабаром знайшов собі симпатичніше.

Подруги твердили їй, що Володимир ставиться до неї несерйозно. Мама Ліди намагалася вберегти наївну дівчинку від необачного вчинку. Але у них все складалося добре. Він нікого не бачив довкола, крім неї. Непоказної, маленької Ліди. Після роботи він йшов до неї, не ходив кафешками, купував квіти і не забував ні про одну пам’ятну дату. То була її казка. Всі казали Ліді, що це тимчасово, це просто не може тривати довго. І вона чекала, коли це скінчиться. Але воно не кінчалося. І тепер вона зрозуміла, що все. Це кінець. І вірно. Красивим чоловікам потрібні красиві дружини поруч, а не такі як вона…

…Понад два тижні Володимир намагався повернути дружину. Він приїжджав до будинку її матері, але теща навіть на поріг не пускала. І в якийсь момент Ліда вирішила поговорити з ним, але дорогою до нього на роботу вона побачила, як він розмовляє з дівчиною. Висока струнка брюнетка. І вона подумала, що то вона. Дівчина з телефону.

І це була остання крапля. Відразу після цього Ліда вирушила до суду. Подавати заяву на розлучення.

Більше ніяких других шансів та наївних мрій. Вона й так уже прожила дванадцять років у рожевих окулярах. З неї вистачить.

Вона розуміла десь глибоко, що це колись закінчиться. Просто тому, що не могло так пощастити звичайній дівчині з небагатого району. Красивий, розумний та успішний чоловік. Він посідав місце начальника в офісі відомої кампанії, непогано заробляв. Щонайменше раз на рік вони їздили на відпочинок.

…Суд призначили за місяць. Ліда зробила все можливе, щоби не зустрічатися з чоловіком. Вона забирала речі, доки його не було вдома. Змінила маршрут походу на роботу, щоб ненароком не побачити його, коли проходила повз його офіс.

Це був справді найгірший місяць, сповнений тривожних дзвінків, сліз, співчуття і слів матері: “я ж говорила”. Як Ліда непереносила цю фразу…

Жінка зрозуміла, що дуже помилилася, коли за день до розлучення, в черговий раз вдосталь наплакавшись, вирішила зайти в кафе. Вперше за півтора місяці. Вона сіла далеко від входу, у куточку, щоб її ніхто не бачив. Замовила тістечко та каву і поринула в якусь не дуже цікаву книжку про розлучення.

– Володя – байдужий негідник, — надувши губки, скаржилася брюнетка за сусіднім з Лідою столиком, своїй подружці. – Як можна проміняти мене на неї? Я не знаю. Він цю свою дружину не може забути, ніби на ній світ клином зійшовся. Що дванадцять років тому, що зараз. Адже через нього заміж за Віталіка вийшла. На зло йому. І що ? Я дванадцять років витратила на свого чоловіка, а він мене ні з чим покинув. А Володя з цією… Лідою.

– Ой, Інно, я дивуюсь, як тобі вдалося це провернути. Довести справу до розлучення. Адже вони розлучаються! Тож у тебе ще не все втрачено.

– Та що тут складного? Обприскати сорочку парфумами кілька разів? Помаду залишити на комірі? Завести новий номер та записати йому в телефон? У нього навіть пароль не стоїть, уявляєш? А підгадати момент, щоб написати смс-ку було складніше. Але тут зіграла любов Володі до пунктуальності.

Він завжди після вулиці йде в душ, одразу. Ми ж колись в одному гуртожитку жили, я знаю. Ну, а тут я сподівалася лише на цікавість дружини. Ось тільки все дарма. Я навіть намагалася його поцілувати. І що ж… Він відштовхнув мене. Такого сорому я давно не відчувала. Прямо на парковці перед усіма. Як дванадцять років тому. Ну добре тоді. Я молодою і не розумною була, а зараз що? І що цим чоловікам треба?

Ліда згадала Інну. Вона навчалася разом із Володею. Він розповідав про неї, але нічого серйозного вони не мали. Володимир навіть був у неї на весіллі, фотографії показував. Ліда не могла повірити, що одна людина з минулого майже зруйнувала їхній шлюб і повернула всі її давні комплекси.

Жінка відчувала себе не розумною. Вона кинула на стіл пʼятсот гривень, кивнула офіціантові та вилетіла з кафе, набираючи номер чоловіка. Аби не було пізно.

Ліда застала Володимира на роботі. Він не відповів на телефон, працював. Вона зайшла до нього в офіс і подивилася просто у вічі.

— Я така не розумна, Володя… Пробач…

Один день. Випадкова зустріч все змінила. Ще один день і повернути все не вдалося б. Ліда до останнього не вірила, що повернула своє життя. Свого Володю.

І винна у всьому була не так Інна, як комплекси самої Ліди та її небажання розмовляти. Адже багато проблем у нас, у людей часто від небажання слухати. А іноді варто приділити цьому кілька хвилин свого життя. Просто вислухати близьку людину…

КІНЕЦЬ.