З дитинства Ярослава полюбила ліс. Це завдяки діду Гнатові, він був лісником. Ще маленькою дівчинкою ходила вона з дідусем збирати гриби. Він декламував вірш, а мала повторювала: «Отакі гриби тоненькі — звуться ці гриби опеньки, цей пузатий, як шаплик, теж хороший боровик. А оцей хоч і красивий, що на шапочці узор — це поганий гриб, шкідливий, зветься гриб цей мухомор».

Минули роки. Дівчина вступила в лісотехнічний інститут. Там подружилася зі своїм однокурсником Василем. Невдовзі і заміж за нього вийшла. Після закінчення вишу Василеві вдалося знайти роботу за фахом. А Ярослава якраз синочка наpoдила. Хлопчик підростав. Коли Сашкові виповнилося три роки, Ярослава не змогла знайти роботу за фахом, отож була домогосподаркою.

Утім подруга кілька разів кликала її на заробітки в Італію. Врешті навіть роботу Ярославі підшукала. І жінка таки зібралася на чужину, хоча рідні її не відпускали.

— Їду, поки робота є, — пояснювала Ярослава.

Їй тоді саме виповнилося тридцять. Покидала Україну, коли навкруги буяла весна. Маленький Сашко ніяк не хотів розлучатися із найріднішою людиною.

— Чи надовго їдеш, матусю? — запитував, міцно обнімаючи за шию.

— Ні, ні, — відповідала Ярослава. — От зароблю грошей і повернуся.

— Та я не хочу грошей. Краще, щоб ти була вдома, мамо.

Хоч ці синові слова і лягли тягарем на серце, Ярослава все ж вирушила в Італію до подруги Іри. Їхала на заробітки маршруткою із ще вісьмома жінками. У невеликому польському містечку з ними трапилася неприємність — із маршруткою не розминувся автомобіль. Усі пасажири тpaвмyвалися, потрапили до лікарні.

Одужавши, жінки вирішили повернутися додому. І тільки Ярослава не змінила свого наміру, бо не звикла здаватися. Вперед і тільки вперед — таким був її девіз.

Урешті жінка таки добралася автобусом до Італії. На жаль, за час, поки перебувала в лікарні, втратила пропозицію про роботу. Довелося поселитися в подруги, шукаючи собі нове місце праці.

Василь тим часом сам повів їхнього сина в перший клас. Зі всіма дітьми до школи прийшли мами. Сашко дивився на щасливі обличчя своїх ровесників та їхніх матусь, і з його очей котилися сльози. Тішив себе тим, що мама, від’їжджаючи, пообіцяла: незадовго повернеться. Хлопчик і не здогадувався, що зустріч із ненькою відбудеться ще ой як нескоро.

Врешті Ярославі трапилася постійна робота. Вона дуже раділа цьому й регулярно надсилала додому гроші.

Через два роки після Славиної розлуки з домом пoмeр дід Гнат. Вона дуже тужила за любим дідусем у далекій Італії. Буяв травень, в Україні цвіли вишні. А дід Гнат так любив їхній вишневий сад! Світ тьмарився Ярославі, адже зі стареньким було пов’язано стільки її дитячих теплих спогадів. І професію обрала таку, як у дідуся. Тішила себе лише тим, що в неї все попереду: от заробить грошей, приїде додому, знайде роботу до душі.

Минали роки. Мама і чоловік почали кликати Славу додому. Та де там, жінка призвичаїлася до синьйори, котру доглядала, й не спішила повертатися. І навіть тоді, коли стара пані помepла, Ярослава не поїхала додому. Знайомі порадили їй працювати разом із ними у полі, й вона погодилася.

Якось у перерві між роботою українці, яких чимало трудилося в того господаря, сіли перепочити. Серед гурту Ярослава помітила Петра, котрий одразу припав їй до душі. Працьовитий, скромний і мовчазний він чимось нагадував їй чоловіка Василя. Петро був родом із Чернівецької області. Розповідав, що мав добру роботу вдома, бо майстер на всі руки. Та дружина щодня наполягала, щоб їхав за кордон.

— Дивися, дочка вже підросла, саме у виш вступила, хлопець у неї є. А як заміж захоче за рік-два? Що ти тут заробиш? — нарікала Петрова благовірна. — Я б сама поїхала, якби не старі та ще й хворі батьки.

Отак і випхала силоміць Ольга свого чоловіка на заробітки.

Незадовго після знайомства Слава і Петро винайняли квартиру і почали жити разом. Відтак жінка заборонила йому надсилати додому гроші. Навесні, коли їй виповнилося тридцять шість, Ярослава наpoдила Петрові дочку.

— А тепер навіть копійки додому не передавай, — мовила якось чоловікові, заколисуючи малу. — Твоя донька вже доросла, хай працює, а нашій Мартусі ще рости і рости.

Петро слухався Ярославу. Тож навіть коли його старша закінчила виш і на весілля просила, він не поїхав. І подарунка молодим не вислав.

Минали роки за роками. Марта пішла до школи, з дівчатка перетворилася на підлітка. Рідні раз у раз кликали Петра додому. Та й Ярославу просили повертатися в Україну чоловік і син. Ніхто й не здогадувався, що в цих двох на чужині інше життя, нова сім’я.

З часом Петро став якийсь інший.

— Певне, Славцю, мене якась хвоpoба мучить. Не здужаю працювати на повну силу, — жалівся вдома.

— Нічого тобі нема, — відмахувалася жінка від скарг Петра.

Коли ж довідалася, що в нього невилiкoвна хвоpoба, порадила, щоб їхав додому, до дружини і дочки.

— Як я до них приїду? Стільки років грошей їм не надсилав, про себе нічого не повідомляв, — горював Петро.

— Ну то, власне, тепер треба зустрітися з ними, — стояла на своєму Ярослава.

Вділила чоловікові гроші на дорогу і провела з дому. Він просив, щоб дала трохи більшу суму, бо ж як з’явиться перед рідними із порожніми руками через стільки літ розлуки?

— Не забувай, що в нас дочка росте, — зухвало відповіла Ярослава, не думаючи про те, що Петро завжди віддавав їй усі зароблені гроші.

Отак і позбулася Ярослава хвоpoго чоловіка. А до Петра прийшло каяття, та було вже пізно. Приблукав він до рідної хати недужий, немічний, без копійки. Просив рідних, щоб прийняли його, але ні дружина, ні дочка не хотіли дати йому прихистку.

— Куди ж йому йти? Батьки помepли, ні сестри, ні брата немає. Змилосердься над Петром, то твій шлюбний чоловік, а його нехай Бог судить, — повчала Петрову дружину Ольгу її мати.

Жінка таки дослухалася до її слів. Два тижні пожив Петро в Ольги й помep. На похopoні ніхто за ним не плакав.

Про смepть Петра Ярослава могла тільки здогадуватися, бо їй наснилася велика яма на подвір’ї їхньої італійської оселі. Над ямою стояв Петро в чорному костюмі.

Коли чоловіка не стало, якась немилосердна туга оповила все єство Слави. Дуже захотілося додому, до Сашка і Василя. Часто вона розмірковувала: за час перебування на чужині помepли її батьки, а Сашко вже одружений, двох синочків має. Не була в нього Слава на весіллі, хоч гроші і свої, і Петрові передавала часто. Та чи є в серці її сина місце для неї?

Ого-го, скільки років спливло! Якби не Петро, то не затрималася би тут так надовго. Давно би повернулася на рідну землю, поблагословила би Сашка перед шлюбом, провела би батьків в останню путь. Та не судилося.

Після тривалої розлуки Ярослава вирішила приїхати в Україну. Повідомила рідним дату свого приїзду, тільки про доньку змовчала, не зізналася. Всі речі передала додому бусом. З аеропорту приїхала з Мартою на таксі до роздоріжжя, щоб півтора кілометра пройти пішки стежками, сходженими в дитинстві, помилуватися природою. Хотіла показати дочці поліську красу: ліси, безмежні поля, пахуче різнотрав’я.

Василь із нетерпінням чекав на свою Ярославу. Та коли вона раптово з’явилася на порозі з дочкою і розповіла йому правду, він наче ошпарений вибіг із дому і подався до своїх батьків. Засмутилася Ярослава, задумалася, як її з Мартою стріне Сашко. Адже він так схожий на молодшу сестру.

Зустріч із сином здалася їй прохолодною. Він познайомився з Мартою, але радості в його очах не було. Коли ж довідався, що батько, котрий його зростив, покинув дім, не зміг стримати сліз. У нього прокинулась якась неприязнь до матері, а ще більша — до Марти. Втім Сашко запросив їх до себе в гості. Слава побачила розкішний котедж, на подвір’ї — фонтани, гараж, автомобіль. Це все — праця її рук. Та щирого синівського тепла від Сашка вона так і не відчула.

А Марта тим часом скучала за Італією, хотіла повернутися на свою батьківщину.

— Ти українка, бо твої батьки — українці, — пояснювала їй мама.

Та недарма в народі кажуть, що кожному мила його сторона. Марта подзвонила до бездітних сусідів в Італію, поскаржилася, що їй тут погано й вона дуже хоче повернутися додому. Подружжя, яке дуже любило дівчину, відповіло, що з радістю заопікується Мартою, допоможе їй продовжити навчання та прийме за свою. Тож невдовзі Марта покинула Україну.

…Одинока Ярослава сиділа під хатою. Скільки ж тут людей жило колись: дідусь Гнат, бабуся Одарка, батьки, чоловік Василь, син Сашко. А тепер? Кого їй виглядати і звідкіля? Ліс за селом, як і колись давно, шумів зеленим листям, а через нього пробивалися яскраві промені небесного світила. Тільки сонце — оце вічне джерело тепла, котре всіх — і праведних, і грішних — голубить однаково, зігріє на старість самотню Ярославу.

КІНЕЦЬ.