Коли мені було 50 років, Олег зробив мені пропозицію, що стало несподіваним поворотом у моєму житті після 20 років вдовства.

Думка про іншого чоловіка в будинку, який мій покійний чоловік Юра збудував своїми руками, була немислима. Кожна деталь у нашому домі була свідченням його наполегливої праці та любові до мене.

Юра, незважаючи на свої фізичні недоліки та несхвалення моїх батьків, завжди був людиною безпрецедентної доброти та турботи.

Наш шлюб не був народжений коханням: це була моя втеча від деспотичного контролю моїх батьків. Ніжна та любляча натура Юрія поступово завоювала моє серце.

Я з ніжністю згадую, як він витратив свої останні гроші на коробку дорогих цукерок до мого дня народження – простий, але глибокий жест його кохання.

Юра побудував наш зроблений з колод будинок і любив наших дітей. Пам’ять про нього міцно увійшла до всього, що мене оточувало.

І ось, під час недавнього перебування у санаторії, я познайомилася з Олегом – неодруженим чоловіком, який присвятив своє життя догляду за хворою матір’ю.

Його доброта і порядність зворушили мене, і згодом між нами виник глибокий зв’язок. Незважаючи на нашу зростаючу близькість, я не наважувалася відвідати його або запросити до себе додому. У міру того, як росли мої почуття до Олега, посилювався мій внутрішній конфлікт.

Мене турбувала реакція моєї родини, засудження родичів та друзів. Мовляв, як я могла привести іншого чоловіка до будинку, який збудував Юрко?

Пропозиція Олега вийти заміж залишила мене в роздумах. Він вважає, що разом ми зможемо краще та легше прожити наші останні роки.

Але думка про те, щоб повідомити цю новину дітям та рідним, вселяє в мене тремтіння та невпевненість. Яке рішення мені ухвалити?

КІНЕЦЬ.