Вона ближче до ночі телефонувати початку – мобільний не відповідає. До ранку поїхала в поліцію – але там навіть заяву спочатку не прийняли – мовляв, згідно із законом три доби чекати треба.

Але і потім, коли закрутилася пошукова операція, чоловіка так і не знайшли. Ні через місяць, ні через два, ні через три. І про це поступово забули. Все, крім дружини.

Любила Люба його дуже. Дітей у них на той час ще не з’явилося. І на грунті цієї втрати спочатку цілком пішла в релігію, а в кінці кінців прийняла рішення постригтися в черниці.

У місцевій парафії священик запропонував їй кілька варіантів – і Люба вибрала тихий монастир в сусідній області. Зібрала речі, попрощалася з усіма знайомими і поїхала.

А перш ніж добиратися в глибинку, в монастир, зайшла до церкви найближчого до нього містечка, розташовану недалеко від автостанції. Свічку хотіла поставити. І в першій же людині, яка відчинила церковну крамницю. впізнала власного чоловіка!

Правда, він її не впізнав зовсім. Тому що нічого про своє життя не пам’ятав (принаймні, до того фатального дня). Коли йшов через парк, а його пограбували. А потім вивезли з міста і кинули в лісі вже в сусідній області. Але Коля вижив.

Хтось із проїжджаючих по трасі привіз його в лікарню, там його відкачали, але що робити з людиною без документів, що не пам’ятає навіть власне ім’я, не знали. І Коля пристав до місцевого храму. Почав столярувати (це мозок і руки пам’ятали).

А через півроку з’явилася Люба. І Коля знову став жити з нею – оскільки сумніватися, що це його дружина, йому навіть в голову не прийшло. Жити вони залишилися в тому ж містечку (повертатися Люба не хотіла), Коля працював столяром, а Люба влаштувалася за фахом – вчителькою. Через рік у них народилася дочка. А ще через два – син. Ось така доля у людей.

КІНЕЦЬ.