Багато років тому в поїзді я познайомився з хлопцем. Звали його Андрій. Він віз із собою величезний букет червоних троянд і торт.

Співрозмовником він виявився товариським. І після чарки коньяку розповів мені, що їде до своєї нареченої, що вона в нього – гарна, освічена, цілеспрямована; і, що найголовніше, її батько – високопосадовець.

А тому він, Андрій, має всі шанси незабаром отримати високу посаду в одній із великих столичних фірм. А далі — безбідне життя, кар’єра та інші блага світу…

Але наприкінці розмови після чергових чарок його зовсім розвезло; і він розповів, що вже спробував коротке сімейне життя. Що його перша дружина Ольга ще з юності страждала на гіпертонію; і одного разу вона перехвилювалася на іспиті, і з нею стався інсульт.

Після якого лікар сказав йому, що вона надовго, якщо не назавжди, залишиться прикутою до інвалідного візка. І що з нею потрібно дуже багато і серйозно працювати (гімнастика, масажі) і вкласти чимало коштів на ліки, щоб на щось сподіватися…

І тоді, через кілька місяців після того, що сталося, Андрій подав на розлучення, залишивши Ольгу під опікою її старої матері…

– Зрозумій, – переконував він мене, – інакше мені довелося б поставити на собі хрест. У двадцять чотири роки!

Ситуація як у стандартній мелодрамі. Але це не було кіно.

Тоді я був певною мірою згоден з Андрієм (як чоловік, я розумів, що грають у його крові гормони). Дійсно, кожна людина має право на особисте щастя. І якщо з кимось трапилася подібна біда, то оточуючі (які в цій біді зовсім не винні!) не повинні від цього страждати.

До того ж для інвалідів є відповідні служби соціальної допомоги. А люди здорові повинні створювати здорові сім’ї, народжувати та виховувати дітей, їздити з сім’єю на море, ходити у гості. Тобто жити повноцінним життям.

В той момент, у поїзді, я бачив сяючі очі Андрія, що випромінювали життєрадісність від усвідомлення того, що він мчить назустріч своїй мрії, і розумів, що через те, що сталося з його дружиною, вони не повинні були згаснути.

І ось зараз, через три десятки років, згадуючи цю зустріч, я ловлю себе на думці, що перед моїм поглядом стоять очі не Андрія, а Ольги. Згаслі, тужливі. Звичайно, що плачуть потай від матері. Звичайно, що згадують і свої перші побачення, і квіти… І чоловіка, що пішов і, можливо, є надія: а що як повернеться, раптом згадає як кохав її…

Але згодом зробила висновок, що ні, сподіватися безглуздо. Що людина — істота холодна і розважлива і в цьому світі перемагає найсильніший. Що люди, які втратили здоров’я, нікому не потрібні. І що її життя виявилося зламаним раз і назавжди…

Зараз цей погляд незнайомої мені дівчини викликає у мене відчуття сорому, наче я з нею так вчинив…

КІНЕЦЬ.