Одного разу я зловила себе на думці, що ворогую зі своєю сім’єю через питання справедливості та очікувань. Будучи наймолодшою в сім’ї, я росла не так, як дві мої старші сестри.

Вони вже давно роз’їхалися та жили окремо, маючи власні сім’ї. Моє дитинство пройшло у чергуванні життя із сестрами, оскільки наша мати часто працювала за кордоном.

Сестри отримували від матері суттєву фінансову допомогу.

Старша отримала двокімнатну квартиру у новобудові, а середня – трикімнатну у нашому місті. Я, природно, очікувала такої ж підтримки. На одному із сімейних свят я торкнулася теми придбання для мене квартири.

Моя мама відреагувала з подивом, вважаючи, що я маю фінансувати все сама . Я була приголомшена, дізнавшись, що попри мою думку вона внесла лише невелику частину в купівлю житла для моїх сестер.

Сестри швидко стали на бік матері, підкресливши, що я не мала права вимагати такої допомоги, явно засумнівавшись у моїй совісті.

Я віддалилася від них уже більше місяця тому. Сім’я мого нареченого – прості сільські фермери – запропонувала допомогти нам з невеликою квартирою, навіть якщо для цього доведеться влізти у борги.

Цей жест різко контрастує з багатством моєї сім’ї та небажанням моєї матері допомогти.

Я відчуваю гіркоту і запитую себе: хто в цій ситуації не правий – я чи моя мати?