Прийшли із чоловіком на свято до сина в школу. Він був щасливий бачити нас, чоловік дістав камеру і почав знімати свято на відео.

Один із його однокласників стояв дуже сумний. Я навіть помітила, що він плакав, хоч і намагався ретельно це приховати.

Я поцікавилася у вчительки, що сталося, і вона мені сказала, що батьки цього хлопчика не прийшли на свято, мовляв, зайняті роботою.

Як так? Як можна пропускати такі важливі події у житті дітей? Бідолашний хлопчик, як же я його розумію. Я не могла нормально дивитися концерт, періодично спостерігала за сумним хлопчиком.

Після свята батьки почали фотографуватися зі своїми дітьми. Той хлопчик ще більше засмутився, я відразу це помітила.

-Не хочеш сфотографуватись з нами? – Запитала у нього я.

-Ні, дякую, – сором’язливо відповів він.

-Дімо, пішли з нами фотографуєшся, – сказав йому мій син.

Хлопчик почав фотографуватися з нашою родиною, і його настрої помітно покращився. Я розумію, що в той момент ми не замінили його батьків, але принаймні він відчув себе потрібним і важливим.

КІНЕЦЬ.