Крізь морозне вікно, вкрите химерними візерунками, проходило блакитне світло зимового ранку.

Ольга стоїть біля вікна з телефоном у руці і тільки зараз відчуває, яка холодна підлога, а вона босоніж, і так до кінця і не прокинулась. А в слухавці звучить його голос:

– Вибач, знову розбудив?

Так, це була мить пробудження, межа між сном і дійсністю, вихід з ілюзорних сновидінь у похмуру реальність.

– Привіт, чого так рано дзвониш? – голос звучав мляво і безрадісно, а в душі піднімався сум, сум від втрати.

Його голос, який ще кілька секунд тому здавався лагідним і веселим, раптом став примарним, трохи дзвінким.

– Скучив. Сподівався, що ти так само думаєш про мене, як і я, не спиш, чекаєш на дзвінок…

– Ігорю, давай по справі, – сказала Ольга і повернулася в ліжко під ковдру.

Він почав розповідати, яка красива Прага перед новим роком, вся в вогнях і гірляндах, сяє ночами, та й зараз так рано вся залита чарівним світлом.

– У нас не гірше, – відповіла Ольга.

– Далі?

А далі йшли жарти про неї «соню», про те, наскільки вона гарна вранці, як він згадує її, шкодує про розставання.

Але все це вона вже чула не раз. Вони розлучилися рік тому, і цей сум від втрати досі не зник. І не зникне до кінця…

…З Ігорем вони були разом усі п’ять років університету. Це було кохання, справжнє, сильне. Вони це розуміли, її мама розуміла.

А от батьки Ігоря ні.

Вони чекали, коли син закінчить навчання, отримає диплом. І як тільки це трапилося одразу поїхали в цю, таку гарну, Чехію.

Друг батька влаштувався на хорошу роботу, знайшлося місце й Ігорю. І безглуздо було все це втратити, та й батьки не дозволили б.

Все рухоме і нерухоме майно було продано, і залишатися йому було все одно ніде.

– Жити в мене можна, – несміливо сказала тоді Ольга, знаючи, що мама проти не буде.

Але Ігор цей варіант відкинув. Треба віддати йому належне, незважаючи на протести батьків, він благав її поїхати з ним, чи приїхати пізніше, коли він сам там влаштується.

Але Ольга відмовилася, розуміючи всю безглуздість цієї витівки. Маму вона б не покинула одну, це раз. І йти в сім’ю небажаною невісткою не мала наміру, це два.

Так, він улаштувався. Працює в туристичній агенції й попутно навчався на курсах, вивчав чеську мову. Цілеспрямований молодик.

Але й Ользі спокою не дає. Дзвонить, чекає на щось, просить подумати ще раз…

Вона думала й неодноразово, але в іншу країну вона не поїде. Навіть заради Ігоря.

Він же ж заради неї не залишився на батьківщині, то чому вона повинна їхати заради нього?

Вона помічала, як переживає мама. Безпосередньо не говорить, але думає про це, переживає, що Ольга поїде, залишить її одну.

Ні, не поїде вона, тільки життя без Ігоря не складається.

Спочатку Ольга хотіла якнайшвидше йому на зло заміж вийти. І навіть кандидат був, її колишній шкільний вчитель із фізкультури. Молодий, спортивний, підтягнутий.

Зустрів її якось на вулиці і давай зізнаватись, що завжди виділяв її з решти. Почали зустрічатися, пропозицію зробив. І в останню мить Ольга відмовила йому. Навіщо хорошій людині життя псувати, виходити заміж, аби помститися іншому? Безсердечно це…

Вчитель переживав, походжав до неї, просив залишитись друзями. Залишилися.

Ось і сьогодні ввечері зустрічаються, він її на вечерю у кафе запросив. Все ще на щось сподівається, бідолаха.

І тут же було питання від Ігоря:

– Що сьогодні ввечері робиш?

– У кафе йду з приятелем, – відповіла Ольга.

– А ти?

У слухавці запала неприємна тиша. Вже краще його безглузді жарти…

– Нічого… Не думав ще.

Тон із веселого змінився на сумний із нотками образи в голосі. Ольга стримала себе, щоб не почати пояснювати, що це просто приятель, не бери в голову, і таке інше…

…Вона згадала, як років зо три тому влітку вони поїхали купатися на озеро. Дно було мулистим. Вона обережно зробила крок і одразу опинилася в теплому мулі майже до середини ніг.

Дівчина ойкнула від неприємного відчуття, а Ігор був уже далеко, майже на середині.

Їй стало неприємно, але вибратися вона не могла.

І раптом чиїсь сильні руки підхопили її, витягли і вона опинилася у воді, пливучи поряд з якимось красенем.

– Злякалися? – запитав він і посміхнувся так, що серце стрепенулося.

А до них уже на всіх парах мчав Ігор. Чоловік підморгнув їй і поплив в іншому напрямку від Ігоря.

– Що це таке, Ольго? – обурено запитав він, скоса поглядаючи на хлопця, який вже відплив.

І вона почала виправдовуватися, що не винна, мовляв, він сам прийшов, підійшов, дістав її з мулу. Говорила плутано, почервоніла…

І чого, питається?!

Посварились вони тоді, але швидко помирилися…

І ось знову: друг, кафе…

Ну і що?!

Може ж вона з другом сходити повечеряти, хоча могла б і промовчати.

Згадала, як він обіймав її після сварки, посміхався, а в її голові мчали по колу якісь думки під веселу карусельну музику.

Як було добре з ним. Чому? Чому вони це не зберегли?

– Ольго, ну не сумуй, – раптом почула вона й посміхнулася.

– І ти не сумуй. Бувай, Ігорю. Мені треба збиратися, справи чекають…

– В неділю? – запитав він. – Добре, не затримую тебе. До зв’язку…

І поклав він слухавку, а Ользі захотілося плакати…

…Увечері у кафе було сумно. Розмова вкотре йшла по колу. Чи не передумала вона, чи є в нього хоч крапля надії? Чи зможуть вони разом бути на Різдво?

Ользі вдавалося якось згладжувати кути, жартувати, але зрештою вона сказала:

– Я безнадійна. Змирись. І, якби я кохала, то вийшла б за тебе.

Вони домовилися більше до цього питання ніколи не повертатися, але він все ж таки запросив її в компанії зустрічати новий рік як подружку.

– Я подумаю, – сказала Ольга, не знаючи ще маминих планів.

Ігор не дзвонив їй довго після тієї останньої розмови. Так, Ольга пошкодувала, що сказала йому про це безглузде кафе. Але він спитав, чи вона відповіла. Чи треба було збрехати?

Дивний дар долі – розмови з чоловіком, якого немає поруч, але ти продовжуєш тужити за ним, за його поглядом, обіймами. Ти чуєш його голос, подих, інтонацію. Навіть те, що він сумує, і то відчуваєш.

Але не можеш доторкнутися до нього, посміхнутися, дивлячись в очі, доторкнутися губами до його губ.

Можна зателефонувати самій, але Ольга цього не робить. Вона чекає.

Кажуть, що довше очікування, то радісніша зустріч. І вона продовжувала вірити, що рано, чи пізно їхні світи поєднаються.

Він зробить крок до неї на поріг і скаже – я повернувся, не можу без тебе…

…Того пізнього ранку за тиждень до нового року Ольгу розбудив дзвінок.

Була субота, і їй дуже хотілося виспатися. Але дзвінок був наполегливим і не припинявся!

Довелося відповісти…

– Невже спиш, спляча красуня? – почувся в слухавці його рідний голос. – Вигляни у вікно. Мороз і сонце – день просто чудовий!

– Вікно замерзло… – пробурмотіла Ольга. – І мені взагалі то холодно вікна відкривати.

– А на маєш! – засміявся Ігор. – А я хотів тебе запросити на прогулянку.

– Цікаво яку?! – ахнула Ольга. – Віртуальну, чи що? Ти ж за кордоном, у Чехії своїй?

В слухавці запала дивна мовчанка… Ольга раптом аж з ліжка скочила від несподіваної здогадки!

– По зимовому парку із замерзлим фонтанчиком і зграйкою снігурів прогулянка підійде? – раптом запитав Ігор. – Вони прилетіли, розсілися по гілках, і чекають на тебе…

Ольга миттю одягнулася, схопила пальто з вішалки, взула чоботи й побігла, відповідаючи здивованій мамі на ходу:

– Мені треба, мамо! Потім розповім, закрий двері…

Припорошена свіжим снігом вулиця приймала її у свої обійми.

Навколо височіли будинки, як велетні. І вона маленька, як сніжинка, бігла туди, не вірячи в те, що з нею зараз станеться.

Невже вона зустріне його?!

До парку було близько, але мороз ліз під комір, морозив щоки. Ольга вже бігла парком і вже… Бачила його…

Він стояв під деревами, на срібних гілках яких, як яблука, гойдалися снігурі…

– Правда ж, гарно? – сказав він їй і міцно обійняв її.

– Я не можу без тебе…

І їхні серця злилися в шаленому поцілунку.

А далі будь що буде.

Головне – це тут і зараз.

І це називається щастям…

КІНЕЦЬ.