А вже останнім часом часто читаю я тут історії нещасливих людей: дочка погана, зять якийсь нехороший, син невдячний зовсім, невістка жадібна і пліткарка якась, і аж руки засвербіли написати, що все покоління треба виховувати, щоб воно було гідне своїх батьків.

Лише так і ніяк інакше, це єдине і правильне рішення. І поблажок дорослим дітям не давати зовсім ніяких, навіть при всьому достатку фінансів, на мою думку.

Як це роблю я: і докори, і похвали завжди у мене є для обох дітей – для сина і для дочки. Розповім вам свою історію з життя, і робіть самі висновки з неї. Можливо, вона комусь стане корисною, а когось багато чому навчить.

Коли я з’явилася на світ, мої батьки самі були ще зовсім молоді, як на мене: мамі моїй було 18 років, а татові – 19.

Жили ми тоді дуже бідно та погано: батьки весь час сперечалися, віддавали мене до бабусь і дідусів, потім забирали, потім знову відвозили на довгий час, адже у них було багато справ і зовсім невлаштоване життя. Хіба їм до малої дитини?

Ніхто за мною особливо не дивився, не виховував, як могла, так і виживала в постійній непростій обстановці. При великій кількості родичів я ходила майже в одному лахмітті, добре, хоча б годували мене іноді.

Коли я вже підросла і пішла з дому в гуртожиток і поступила навчатися на маляра, ніхто цього особливо не помітив, таке враження, що нікому до того діла немає, адже батьки звикли, що за мною наглядають інші, тільки улюблений дід мій хвилювався за мене.

Відтоді я вирішила – буду робити свою долю сама, ні на кого не сподіваючись, адже розраховувати мені немає на кого. З того часу у мене виробився залізний характер.

Під час практики я познайомилася з досить таки гарним хлопцем. Ми стали жити з ним разом, а після навчання одружилися з Русланом.

У нього самого так собі сім’я, схожа на мою, тому навіть весілля гуляли скромне дуже: виїхали на природу з друзями, без батьків, адже нікому до нас й не було діла: одружилися – то одружилися.

Я тільки діда свого улюбленого запрошувала, але він не міг приїхати, бо був дуже стареньким. Коли дід зовсім став старим, він продав свою цегляну дачу з лазнею і віддав мені гроші зі словами:

«Це вам буде перший внесок на нову квартиру».

Свою власну квартиру мій дідусь нам залишити не міг, там живе його дружина, яка мені не рідна бабуся.

Ми з чоловіком стали вкладати гроші в будівництво, яке лише розпочалося, і ура – стали володарями нової двокімнатної квартири.

Народилася донька, через рік – син. Коли діти пішли в садочок, працювала я вже не на будівництві, а в конторі з паперами, тому що ще вчилася заочно на бухгалтера. Вся в справах я не помітила, як мій чоловік знайшов собі іншу.

Коли я вже дізналася про це – не пробачила, як би він у мене не просив вибачення, на колінах навіть стояв. Руслан не став більше мене просити, просто пішов від нас.

Це ще більше мене загартувало, адже це було важко для мене дуже, і я вирішила відкрити свою фірму з внутрішнього оздоблення приміщень, зараз у мене вже три великі бригади.

Згодом я здала на права, купила собі недорогий автомобіль і навіть трохи стала обдаровувати своїх дітей дорогими подарунками.

Коли синові було 13 років, він негарно повівся з однокласником, назвавши його жебраком. Я твердо вмовила сина вибачитися перед хлопчиком, а сама стала на вихідних приводити сина на будівництво, щоб він деякий час просто працював підсобником і знав, що гроші просто так з неба не падають в житті, а потрібно важко працювати, щоб щось мати на життя.

Мій син дуже соромився цього, злився, але працював. Такий у мене характер, нікому не даю спуску: не своїм працівникам, ні рідним людям, мене навіть називають залізною леді. Дітям я сказала, що як вони закінчать навчання: буде у них своє житло, але все залежить від їх поведінки і навчання.

Мій син начебто це розуміє, вже старанно вчиться в інституті на першому курсі, дочка теж на другому, але не старається зовсім бачу – все у неї хлопці в голові. Сперечаюся з нею, іноді це діє.

Слово я стримую, моя фірма виграла тендер на внутрішню обробку декількох великих будівництв, ось там я і пригледіла дві однокімнатні квартири для своїх дітей, вони зараз будуються, я викуплю їх, вже домовилися.

але, хто б там мене не засуджував, але мої діти про це знають, зраділи, але я попередила:

«Рано радієте! Квартири офіційно будуть моїми, я одна буду власниця. Я буду стежити за вашим самостійним життям. Будете водити туди якісь компанії – відберу відразу. Вибирайте собі хороших супутників в життя, а інакше: будете знімати собі квартири. Поки не побачу, що ви зі своїми сім’ями міцно стоїте на ногах – дарчу на вас переписувати не буду!»

На сьогоднішній день я вже не боюся за майбутнє своїх дітей, майже в них впевнена, особливо в майбутньому власного сина. Я не роздаровую подарунки, я даю їм «вудку без рибки» і самостійність, я вірю, що вони виправдають мої надії.

І всім даю поради: щоб не плакатися потім про те, що дітки з дому виганяють або зять з невісткою погані, не давайте їм волю. Нехай вас боятися, але поважають, хай рахуються з вашою думкою. Є можливість купити дітям окреме житло – купуйте, але не здумайте так просто дарувати, нехай розуміють, що батьки важко працювали, щоб вручити дітям заповітний ключик.

Не допомагайте багато своїм дітям, особливо, коли вони вже самостійні, потім вони звикнуть, сприйматимуть, як належне все життя, їм буде важко жити, адже вони не зможуть самі дати усьому раду. А ви потім жалкуватимете, що вас не цінують.

Родина часто засуджувала мене, мовляв, я дуже погана матір, не шкодую дітей.

Але хіба я не вірно робила? Хіба діти не будуть вдячні мені за самостійність і впертість в житті?

КІНЕЦЬ.