Загалом мене не надто турбувало те, що сім’я мого чоловіка ніколи не допомагала нам. Але незабаром я дізналася, що у його сестер були свої плани щодо цього.

Старші сестри мого чоловіка вирішили, що він, як молодша дитина, має дбати про їхню маму. Місяць тому нам зателефонували і повідомили, що моя свекруха захворіла та госпіталізована. Коли мій чоловік поїхав до неї, він повернувся додому дуже засмученим.

– Їй треба, щоб хтось весь час про неї дбав – вмивав і водив у туалет, прибирав за нею, готував і робив усе інше.

І мої сестри хочуть, щоб ми це робили, – сказав він. – Вони просто намагаються перекласти відповідальність на нас. А як вони? Хіба вони не мають часу чи ресурсів, щоб подбати про власну матір? – Запитала я.

– Вони всі зайняті своїм життям. У однієї з них зараз навіть є онук, – відповів чоловік.

– Але ми навіть не такі близькі з твоєю матір’ю. Вона нам теж ніколи не допомагала, – скривджено сказала я.

– Я знаю, але вона все ще моя мати. І наш обов’язок – дбати про неї, – твердо заявив чоловік.

– А як же сестри? Вони мають цим займатися. А якщо вони просто перекидають ці обов’язки на нас, щоб отримати спадщину? Їм тільки це і потрібно. – Я не знаю. Але ми не можемо дозволити їй страждати.

Ми поки подбаємо про неї і подивимося, як усе піде, – сказав він. Отже, ми вирішили подбати про мою свекруху. Але це було нелегко. У нас були своє життя та справи, про які треба було дбати. І сестри мого чоловіка не полегшили завдання.

– Ви не можете продати квартиру. Це спадщина нашої матері. Ми подбаємо про неї, – сказали вони, коли ми порушили цю тему. – Але нам потрібні гроші, щоб найняти доглядальницю.

Несправедливо тільки нам дбати про неї весь час, – заперечив мій чоловік. – Що небудь придумаємо. Але квартиру продавати не можна, – наполягали вони. Зрештою, ми дбали про мою свекруху так довго, як могли.

Але це був важкий час для нас. Нам довелося поставити своє життя на паузу. І хоча ми намагалися жити з сестрами чоловіка, між нами завжди була напруга.

Зрештою, ми вирішили, що нам краще відійти вбік і дозволити його сестрам подбати про власну матір. Ми не повинні були дарувати абсолютно весь свій час свекрусі, і ми не хотіли, щоб нас використовували для якоїсь спадщини.

– Справа не в тому, що ми не дбаємо про матір. Але ми маємо своє власне життя. І ми не можемо продовжувати відкладати все заради неї, – сказав мій чоловік своїм сестрам.

– Я розумію. Ми подбаємо про неї. Але чи можемо ми підтримувати зв’язок із вами? – спитала його сестра.

– Звичайно. Ми, як і раніше, будемо сім’єю. Але нам потрібно встановити деякі межі, – відповів він. І з цим ми повернулися до свого власного життя, сподіваючись, що його сестри нарешті подбають про свою матір так, як це робили ми.

КІНЕЦЬ.