Тетяна Андріївна йшла додому з важкими пакетами їжі в руках і, проходячи повз пісочницю, де грали діти, подивилася з сумом. – Якби в мене були онуки, або… хоча б мій син був зі мною… – зітхнула вона.

Коли вона вже майже доходила до свого будинку, побачила молодого чоловіка, що йде до неї і веде за руку маленького хлопчика. Очі Тетяни розширилися від подиву, коли зрозуміла, що маленький хлопчик був точною копією її сина.

Вона ахнула: – Юрко, Юрочко, синку, це ти?!

Але чоловік ввічливо посміхнувся і відповів:

– Ви, мабуть, помиляєтеся, – і пройшов мимо. Настрій Тетяни був зіпсований остаточно, коли зрозуміла, що це просто збіг. Вона пішла додому, і її чоловік Віктор зрозумів, що щось не так.

Тетяна все йому розповіла та заплакала.

Їй цілий тиждень снився Юрко, і на вулиці їй здалося, що вона побачила його, але це була тільки її уява.

Кілька років тому Тетяна та Віктор усиновили Юрочку, коли він був зовсім маленьким, і він став промінцем світла в їхньому житті. Коли він та його друзі потрапили у хуртовину під час походу в гори, Юрко заблукав, і щастя Тетяни випарувалося.

Проте Тетяна не могла позбутися відчуття, що того дня вона бачила свого сина на вулиці, і стала щодня думати про цей випадок.

Цей чоловік не був її сином, проте він став для Тетяни якимсь знаком, що її син до неї ще повернеться. Якось Тетяні зателефонували з лікарні.

Виявилося, коли Юра потрапив у хуртовину, його відвезли до лікарні, але він дуже довго не приходив до тями, а коли прийшов, попросив зателефонувати його батькам. А кажуть, чудес не буває.

КІНЕЦЬ.