Щоразу, коли Віра приїжджала в село на дачу, то проходила повз напіврозвалений будинок, який стояв на самому початку села.

Ще в дитинстві приїжджала Віра до бабусі, а тепер уже і сама бабуся живе все літо на дачі.

Будинок бабусі вони з чоловіком давно перебудували, село маленьке, жителів корінних майже не залишилося.

Тут жили переважно дачники у теплий час, а на зиму закривали хати і їхали у місто. Рідко, хто жив у селі цілий рік.

Вкотре навесні Віра приїхала на дачу. Рік тому чоловіка не стало, доводилося тепер приїжджати автобусом, який навіть до цього села не заїжджав, просто зупинявся на трасі, а пасажири, які виходили на цій зупинці, близько кілометра йшли до села дорогою через поле .

Дійшовши до напівозваленого будинку, Віра зупинилася і в неї перед очима зʼявився образ баби Марії, яка колись жила в цьому будинку.

Після неї залишився яблуневий сад. Він був зарослий, але деякі яблуні досі плодоносили.

Дачники іноді пробиралися крізь зарості до саду, збирали яблука, навіть Віра теж приходила. Яблука смачні…

Віру батьки в дитинстві привозили до бабусі в село, а потім і канікули всі була вона тут, щоб у місті не сиділа сама.

Батьки на роботі, а тут таки під наглядом.

Все літо вона з місцевими дітьми гасала по селу, вони гралися в хованки, купалися на річці, приходили до баби Марії, вона пригощала їх яблуками.

Хлопчаки ніколи не лазили до неї в садок, вона завжди пригощала всіх яблуками, збирала і роздавала просто так, не обділяючи нікого.

Село було маленьке, хат тридцять не більше, навіть зараз побільшало будинків, аніж тоді.

Ну тому що дачники полюбили це село. Воно тихе і знаходиться у гарному місці.

Віра пам’ятала з того часу, що сільські жителі жили майже однією родиною, ділили все разом і радість, і біду, допомагали один одному від душі, чим могли.

Сусідка Віриної бабусі, Михайлівна, часто приходила до них на подвірʼя і галасувала під вікном:

– Тамаро, вийди, я тобі повний поділ огірків принесла! Ох і вродило їх, не знаю куди й подіти!

– Та ти що, Михайлівно! – вискакувала бабуся Віри на ґанок. – У мене своїх подіти нема куди, недавно віднесла Олені, у неї родина велика, все піде там, неси теж туди. Олена не відмовиться вісім ротів, поїдять…

– Ну й гаразд, віднесу Олені, – казала Михайлівна, виходячи з двору.

– Неси-неси, я вчора і пиріжків їм віднесла, – казала бабуся Віри.

Такий обмін у селі був постійним – несли один одному овочі, яйця, молоко, одним словом – усе чим багаті і все безкоштовно.

Простоявши біля будинку баби Марії, Віра дійшла до свого будинку і присіла на лавку. Образ тієї бабусі не виходив з її думок.

Вона як тоді побачила бабу Марію в довгій коричневій спідниці і темній кофті в дрібну квіточку з довгими рукавами.

Завжди колір одягу в неї був таким, що незрозуміло було, чи був чистий одяг, чи ні. Гладко зачесане волосся, сиве, було зібране в пучок на потилиці, завжди прикрите світлою хусткою. Блідо-блакитні очі здавалося давно вицвіли на сонечку за довгі роки.

Баба Марія була невисокою, сухорлявою, і з її вигляду в той час неможливо було визначити її вік, та й Вірі на той час всі здавалися старенькими.

Руки її були натруджені.

Баба Марія багато не говорила, все більше слухала, що говорили інші і довго вдивлялася у бік дороги, ніби когось чекаючи.

Жила вона самотньо, господарства в неї не було, стара вже була працювати на землі, проте дивилася за садом, який посадив ще її чоловік.

Ну як дивилася, сил майже вже не було, збирала потихеньку яблука, й роздавала односельцям.

Раніше баба Марія всім була потрібна в селі. Жінки зверталися до неї подивитися за дітьми, поки вся родина в полі.

Корову завести, якщо раптом раніше приходило стадо, за грубкою подивитися і закрити, якщо раптом сусідка не встигала. Вона нікому не відмовляла і всім допомагала, всі її поважали старі й малі.

Віра питала у своєї бабусі про бабу Марію, просила щось про неї розповісти, але їй завжди було ніколи.

А якось побачивши бабу Марію на лавці біля її будинку, Віра з цікавості таки підійшла до неї. На той час вона перейшла у шостий клас. Батьки привезли її в село на літні канікули.

– Бабо, Маріє, а ти чого сидиш і сумуєш? – запитала Віра. – Хоч би до моєї бабусі в гості сходила.

– Та що ти Вірочко, у твоєї бабусі Тамари часу немає на посиденьки, господарство, город, та ти ще! Тебе треба нагодувати і обходити.

Я бачу, ти завжди чистенька ходиш, не те, що наші сільські шибеники. Так уже звикли вони, – казала баба Марія.

Слово за слово розговорилися вони, сидячи на лавці. І тут Віра запитала несподіване…

– Бабо Маріє, розкажи про себе, про своє життя, – сказала дівчинка. – Мені цікаво, чому ти живеш сама?

– Ох, Віро, треба воно тобі? Ну навіщо тобі моє важке життя, живи своїм.

– Ну розкажи, бабо Маріє, розкажи, ми ж з тобою нікуди не поспішаємо, – просила Віра.

– Ну добре, слухай, тільки в моєму житті нічого доброго не було…

Баба Марія важко зітхнувши, глянула у бік дороги, потім чомусь підвела очі вгору, перехрестилася і почала свою розповідь…

…Батьків Марії не стало рано. В дитинстві вона була дуже слаба.

Але хоч і повільно, все відступило. Виходила Марію їхня сусідка Галина.

Як батьків не стало, вона вдочерила дівчинку. Так і залишилася вона жити в родині Галини.

У них було ще двоє синів, і один із них, Федір, дуже закохався у дівчину.

Через деякий час з благословення батьків вони одружилися.

Згодом Федір збудував невеликий будинок, цей самий, який зараз майже зруйнувався.

Дружину Федір дуже любив і називав не інакше, як Марійкою.

Жили вони з Федором добре, але дітей у них не було. Багато працювали Федір з Марією, хазяйство тримали, землю обробляли.

Про них говорили, що назбирали вони хороші грошики.

А інші казали, що батько Марії залишив десь доньці скарб!

А той скарб Марія з Галиною давно викопали і було там не мало і не багато грошей, але вони допомогли Галині весілля дітям зіграти, збудувати будинок, купити хазяйство.

А потім раптом не стало Федора. Лихо прийшло у їхню родину. Марія дуже переживала.

Галина злягла, не змогла змиритися із відходом сина. Так і пішла Галина в інший світ, ближче до свого чоловіка…

Марія залишилася сама. Так і жила одна у своїй хаті без чоловічої допомоги, все звикла робити сама.

Потім постаріла, стала вже бабою Марією, але залишилася такою ж доброзичливою і всім допомагала…

…– От і живу я Віро одна, вже стара зовсім стала, сили пішли, і йдуть останні.

Скоро переберуся я туди на цвинтар за село до мого Федора і свекрухи, яка замінила мені матір і батька.

От і живу я тихо, скромно й замкнуто. Ось і моя оповідка тобі…

Баба Марія знову підняла свій погляд до неба, перехрестилася і витерла краєм хустки свої вологі очі.

– Дякую, бабо Маріє. Важко тобі довелося в житті. Живи довго, може чим допомогти тобі, га? – запитала трохи сумна й тиха Віра, переживаючи розповідь баби Марії…

…А на наступні літні канікули вже не застала Віра бабу Марію. Її бабуся сказала Вірі, що навесні не стало тої.

Поховали всім селом поряд з її чоловіком. Всі шкодували її…

Віра, отямилася від спогадів, коли мимо проїхала машина, піднявши хмару пилу.

Вона відкрила двері в будинок і зайшла. Справ багато після зими, треба упорядковувати хату.

Ну а потім грядки, посадка і так далі, до осені…

КІНЕЦЬ.