Протягом понад 13 років шлюбу ми з чоловіком рідко сварилися. Будь-які конфлікти ми вирішували розмовами, але останнім часом він став помітно незадоволений усім довкола.

Я регулярно відвідувала маму в селі, допомагаючи їй по господарству та на городі, оскільки вона не могла впоратися з усім цим сама.

Я також підтримувала її матеріально, даючи їй три-чотири тисячі на місяць. Провідавши її, я поверталася додому, щоб приготувати вечерю і зайнятися домашніми справами.

Нещодавно мій чоловік почав висловлювати невдоволення моїми частими візитами до мами. Він запропонував скоротити їх,

незадоволений тим, скільки часу я проводжу на роботі чи з нею. Незважаючи на його протести та спроби контролювати мене, забираючи гаманець та ключі від будинку, я не могла покинути маму, яка тепер повністю залежала від мене.

Найдивовижніше те, що їхні стосунки завжди були добрими: мама ставилася до мого чоловіка як до рідного сина. Спроби обговорити ситуацію з ним були марними: він відмовлявся слухати.

Я продовжувала відвідувати маму, залишаючись на ніч, щоб допомогти їй з роботою, що накопичилася.

Гнів чоловіка наростав. Він наполягав на тому,

що моя мати може сама про себе подбати і не потребує фінансової допомоги, але я знала краще.

Його протести переросли у повноцінні сварки, які закінчилися тим, що він у гніві розбив чашку і пригрозив розлученням, якщо я не припиню їздити до матері. Я не можу зрозуміти його раптову і сильну ворожість до моєї матері.

Його поведінка залишає мене спантеличеною і скривдженою. Я гадки не маю: як подолати зростаючу прірву між нами?

КІНЕЦЬ.