Живемо в одній квартирі з батьком, але це тільки поки що, бо в планах у мене з батьком роз’їхатися. Не можу пробачити йому, як він повівся після того, як не стало мами, та й за її життя претензій до нього достатньо. А батько біситься, як же – йому тепер напружуватися доведеться, іnотеку брати, адже його однієї третини навіть на однокімнатну не вистачить. Але мені його не шкода.

У мами з батьком були дуже болючі стосунки. Вона любила його завжди, якось безумовно, як собака. Причому, на мій погляд, батько такого кохання не заслуговував. Він завжди був якось поза сім’єю, скільки я його пам’ятаю.

Купу раз батько йшов з дому до свого чергового кохання, мама була розбита і довго збирала себе по частинах. А потім у його житті щось йшло не так, і він повертався туди, де його завжди приймуть, робив покаяне обличчя і залишалася. Мама прощала його щоразу.

Мені було гидко від того, що вона дозволяла йому так із собою поводитись. Подорослішавши, я влаштовувала їй скандали, змушуючи задуматися про себе, про мене, про наше майбутнє, але мама тільки опускала очі в підлогу і тихо говорила, що я просто маленька, мені не зрозуміти.

– Ну, я ж його кохаю, як я не прийму його назад? Він просив вибачення, сказав, що тепер він інша людина. Давай дамо йому шанс.

Цих шансів йому було дано тридцять три візки, але він не виправдав своїх обіцянок. Щоразу одне й те саме. Він приходить, як побитий собака, від’їдається, відмивається, відсипається, підіймає самооцінку за рахунок матері, яка на нього дивиться, як на ікону, а потім через якийсь час, коли місяць, коли рік, але обов’язково, звалює кудись.

Ситуація ускладнювалася тим, що в нього була одна третина в нашій квартирі, колись її приватизували на трьох, тому я, мама і батько мали рівні частки. Тож у мами був ще один шикарний привід для виправдання – тато ж до себе додому приходить. До того ж розлучення вони чомусь не оформлювали. Мабуть, мама сподівалася на диво, а таткові так було зручно.

У мене стосунки з батьком залишали бажати кращого. Я не вважаю, що людина, яка більшу частину мого життя десь гуляла і жила у своє задоволення, має право від мене щось вимагати. Яка повага, до кого? До тебе? А ти, дядьку, хто?

Іноді, коли я вже була класі в дев’ятому, у нас із батьком навіть до бійок доходило. Він чомусь думав, що я спокійно і покірно переноситиму ляпаси від чужого мені, по суті, мужика. А я не стала. Так, я не перемогла, все-таки у підлітка проти дорослого мужика мало шансів, проте душу відвела на повну. Йшов він тоді зі скандалом і роздертою мордою, звинувачуючи маму, що вона виховала кримінальницю.

Нині мені двадцять шість років. Минулого року мами не стало, вона довго хворіла, такий фінал був неминучим, але все одно я почувала себе розчавленою. Мама була найближчою людиною в моєму житті, а тепер я залишилася сама.

Я б, мабуть, впала в затяжну депресію, але мені ніколи раптом стало. Через два тижні після церемонії прощання у квартирі з’явився тато. Та ще й не один, а з подругою, що мене особливо розлютило. Звичайно, він збирався жити в цій квартирі, тому що, як він вважав, тепер йому тут належить половина.

Але в цьому він схибив. Мама хоч і була закохана в нього до без тями, але материнський інстинкт виявився сильнішим, тому вона ще років п’ять тому подарувала мені свою частку у квартирі. Тобто тепер у мене було дві третини квартири, а в нього лише одна третина. Але на момент його появи він ще цього не знав.

Був скандал, батько кричав, що судитиметься, бо мама вчинила нечесно, проте залишився у квартирі, зайнявши маленьку кімнату, в якій колись жила я. Вигнати його та його подругу я не могла, він же власник, усі справи. Але й залишати все так я теж не збиралася.

Сходила на консультацію до юриста, дізналася, як зробити все так, щоб комар носа не підточив і почала діяти. Коли я запропонувала батькові викупити його частку, він відмовився. Я й не сумнівалася – тут вже ціла квартира, а так він на отримані гроші нічого не купить. Потім запропонувала йому викупити мою частку, але він знову відмовився, ось ще гроші витрачати.

А потім я поставила його перед фактом, що тоді продаватиму свою частку стороннім людям. Можливо циганам. Або, якщо раптом батько чомусь не хоче таких сусідів, ми можемо продати квартиру цілком, а гроші поділити відповідно до часток. Так буде вигідніше, хоча мене влаштує будь-який варіант.

Батько кричав, тупав ногами та поливав нас з матір’ю таким брудом, що шалено хотілося засвітити йому між брів.

– Нічого в тобі святого нема! На старість років мені життя руйнуєш! Куди я з цими копійками піду? Що я на них куплю? Чи платити іпотеку до кінця життя? Яка ж ти погань! – Біснувався батько, а я раділа, що його ця ситуація так зачепила.

Хто б говорив про святість, але не він. Притягнути до квартири жінку через два тижні після того, як не стало офіційної дружини, та ще й до якої квартири – де дочка живе. І це він мене ще соромить?

У батька на рішення тиждень, далі я виставляю на продаж свою частку. А він як хоче. Мені в принципі байдуже, але чим йому буде гірше, тим мені буде краще. А потім, я сподіваюся, я поїду і більше ніколи про нього нічого не почую.

КІНЕЦЬ.