Мама народила мене в 43 роки , батька я втратив а рано: він помер, не доживши до 65 років. З того часу ми з мамою залишилися вдвох. Я так і не вийшла заміж.

Зараз моїй мамі 82 роки, і вона хворіє, у неї проблеми з пам’яттю, що дуже сумно. Працювати для мене цілий день, щоб звести кінці з кінцями дуже складно, тому що пенсія у мами невелика.

Плюс до всього, я постійно турбуюся про те, що вона може зробити щось непередбачуване вдома. Вона все забуває,

іноді виходить з дому і губиться, а одного разу навіть залишила воду включеною. Думка про те, щоб замкнути її вдома, мені не до вподоби: їй, як і будь-якій людині, потрібна свобода. На жаль, моєї зарплати не вистачає, щоб дозволити собі доглядальницю для неї.

У результаті, після довгих роздумів, я вирішила перевезти її в будинок для людей похилого віку.

Мені здається, що там їй набагато краще: у неї є коло спілкування, належний догляд та відповідна їжа, і це дає мені душевний спокій.

Я часто відвідую її, приношу її улюблені ласощі та книги, оскільки вона, як і раніше, любить читати.

У тій установі є чудовий сад, де вона може гуляти, і в неї навіть з’явилися друзі. Персонал слідкує за її здоров’ям, особливо з урахуванням коливань тиску.

Це важке рішення полегшило мою ношу. У мене з’явилося більше часу для себе, і я навіть можу приділити увагу особистому життю.

Однак мої родичі постійно критикують моє рішення, хоча вони ніколи не пропонували жодної допомоги у догляді за нею – навіть короткого перепочинку для мене.

Незважаючи на їх осуд, я знаю, що мій вибір був правильним для нас обох.

КІНЕЦЬ.