У моєму житті було багато різних професій. Я працювала касиркою, прибиральницею, продавщицею на ринку, навіть гардеробницею в театрі. Натомість змогла одна підняти доньку, дати їй освіту та виховати нормальною людиною. І я знаю величезну кількість людей, чиє життя було схоже на моє: проста, звичайна рутина впереміш із низькооплачуваною працею. Не всім бути мільйонерами.

І ось, у свої 50 із хвостиком, я вирішила спробувати себе за кордоном. Подруга дитинства переконала мене. Сказала, що допоможе з житлом, працевлаштуванням, та й мову обіцяла навчити, хоча б базово.

До цього моменту я не те щоб не знала жодної потреби, але загалом відчувала себе у фінансовому плані прийнятно. Але хотілося зробити гарний ремонт та поміняти щось у житті. Дочка одружена, має дитину. Отже, від мене їй нічого не було потрібно. Про кого мені ще дбати — про колишнього чоловіка, який не пропускав жодної спідниці? Смішно.

Тому я з легкою душею поїхала підкорювати іншу, зовсім незнайому мені країну. Ну а якщо чесно, я порахувала, що навіть якщо у мене нічого не вийде, то купівля квитків туди й назад не сильно вдарила б мені по кишені. Я здала квартиру людям, яких опосередковано знала вже рік чи два. Красти в мене не було чого, а готівку я завжди зберігаю в надійному місці. Удача любить ризик!

І ось по приїзді у потрібне місце мене зустріла подруга. Ви, мабуть, думаєте, що з того моменту все пішло за планом? Що я поневірялася без грошей чи щось на зразок того? А ось і ні, не дочекаєтесь.

Ми почали жити в неї спочатку. Робота знайшлася буквально через дні три чи чотири. І мене в ній все влаштовувало. Навіть було якось не по собі. Вдень працюєш, а увечері подруга показує пам’ятки. Сніданок та обід за рахунок роботодавця. Вважай — на курорт приїхала.

Потім я навіть почала набирати обертів, мені трохи підвищили оклад, і сама запропонувала своїй подрузі з’їхати від неї. Та знехотя погодилася, але, швидко пошукавши щось із нерухомості, натрапила на один дуже вдалий варіант. Красиво та дуже недорого. Навіть за нашими мірками.

Азарт почав збyджyвати в мені апетит, і я почала накопичувати гроші. Чому б ні, якщо все йде так добре. Прокинутися за кілька років і зрозуміти, що в тебе немає жодної копійки зароблених грошей? Давайте краще без цього.

Так пролетіли зовсім недовгі чотири роки. Я навіть схудла і стала краще виглядати. Хороша їжа, сонце та водні процедури в чистому морі творять дива. Моя подруга, наприклад, знайшла собі чоловіка, але про це я не хотіла б говорити

Коротше, мені все подобалося, але хотілося поїхати додому. З донькою ми були постійно на зв’язку, і зовсім недавно вона розповіла мені, що знову перебуває в положенні. Ну яка мати не хотіла б особисто обійняти свою дитину, привітати із чудовою новиною?

Але моя подруга, почувши про те, що я збираюся їхати, нехай і на якийсь час, трохи засмутилася. Нічого, просто з її досвіду приїзд додому означав появу деяких проблем. А саме поділки заробленого. Вона має двох дорослих дітей. І вони постійно просять, навіть вимагають надіслати їм грошей. А її саму ніхто назад не кличе. Ну, ви розумієте, покоління споживання, що вдієш. Але моя дочка начебто не така. Хоча, хто її знає, у мене раніше не було ніяких пристойних заощаджень. А за чотири роки тут я дещо та й нагромадила.

Як би там не було, квиток на літак було куплено, і я морально була готова до будь-якої ситуації. Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Дочка мене зустріла із зятем, обіймами та величезним животом.

Я знала, що вона була вагітна, але за термінами живіт мав бути меншим. Все виявилося простіше: діти чекали на двійнят. Двійню!

Мій зять Паша — чудовий хлопець, добрий сім’янин і дуже мені подобається. Але він працює молодшим спеціалістом у своїй сфері, і прогодувати таку низку людей фізично йому, напевно, буде дуже складно. Тим більше, живуть вони з дитиною та моєю донькою у двокімнатній квартирі. Яка точно мала для п’ятьох людей. Та й діти – це діти. Для них місця завжди не вистачає.

Звичайно ж, перші пару днів ми дуже тісно спілкувалися, я приїхала із сувенірами, різними смачними продуктами, які у нас і не знайти. Загалом було весело. Але коли зять був на роботі, я взяла та запропонувала віддати доньці зароблене. Все одно мені повертатись назад. І по суті гроші мені були не так і потрібні. Натомість їх сім’ї для розширення житлоплощі знадобилися б значно більше. Звичайно ж, дочка зраділа такій пропозиції, дякувала мені, навіть плакала.

Веселощі закінчилися, коли Павло повернувся додому. Він, незважаючи на наші з дочкою умовляння, відмовився приймати «подачки від тещі». Я, мовляв, працювала для себе. А вони ще на своє зароблять. І підвищення йому обіцяють і допомогу від фірми. А якщо я таємно дам доньці гроші, то ні на яку квартиру вони не підуть, хай купує щось, що сама собі вигадає. Особисто на свої потреби. Він голова їхньої сім’ї і так він вирішив.

Навіть коли я включила «старшу жінку та матір його дружини», зять не став змінювати свою думку. Лише став дратівливішим — і все. Тоді ми вирішили цю тему зам’яти на якийсь час, а через тиждень я вже летіла назад . І ось так досі все моє при мені, а донька скоро має народжувати. Що робити у цій ситуації? Чому зять, нормальна ж людина, раптом став таким впертим? Я ж, навпаки, хочу якнайкраще. Чи це якась чоловіча гордість? Не розумію.

Поки чекатиму, може реальне життя поставить Пашу на місце. Дочка намагається спілкуватися зі мною на абстрактні теми, чоловіка вона любить і не хоче йому суперечити. А мені, як матері, дуже прикро. Намагаєшся, щось робиш. А це не цінують. Ну, нехай. Час покаже, хто мав рацію. Головне, щоб усі цілі були здорові. А решта додасться.

КІНЕЦЬ.