Свекруха нещодавно втратила чоловіка, тому просила нас приїхати до неї пожити, а то їй погано. Приїхали, хоч я і не в захваті. Вже тиждень ходжу сонна, не можу зосередитись на роботі, бо свекруха сама підривається о п’ятій ранку, а я за способом життя більше сова.

Але чомусь я її звичку вставати дуже рано повинна приймати, а вона мої бажання поспати довше взагалі не враховує.

Ми з чоловіком хоч і маємо різні біологічні ритми, але з першого дня спільного життя якось навчилися поважати чужий комфорт. За п’ять років шлюбу і два роки зустрічань жодної сварки не було з цього приводу, хоч він і жайворонок, а я сова.

Ми живемо в іпотечній однокімнатній квартирі, але навіть у ній примудряємося один одному не заважати. Я знаю, що чоловік о десятій вечора вже втомлений і сонний, а для мене це ранній вечір.

Але я його не гальмую, а просто забираю свій ноутбук і перебираюсь на кухню. Там я працюю, п’ю чай, їм, дивлюся якісь фільми в навушниках, а годині о третій ночі, коли мене починає хилити в сон, акуратно пробираюся спати.

Чоловік, який прокидається о п’ятій тридцять, робить це майже безшумно. Теж йде на кухню, де працює, снідає, займається іншими своїми справами. Все тихо, щоб мене вкотре не турбувати. А я прокидаюся десь об одинадцятій, і потім ми якийсь час ще разом працюємо, а потім займаємось чимось ще.

Пощастило, що у нас обох роботу перевели на віддалення, начальство нарешті оцінило плюси такої організації співробітників. Тому нам вистачає часу, який ми проводимо разом. А заробляємо ми однаково непогано.

Нас такий ритм життя влаштовує цілком. Кожен живе за комфортними йому біоритмами та не доводиться підлаштовуватись один під одного. Тому в нас рідко буває поганий настрій через недосип та скандали на рівному місці.

Батьки наші про те як ми живемо, особливо нічого не знають. Та й навіщо комусь розповідати, о котрій ти встаєш на роботу, о котрій спати лягаєш. Здорові, задоволені своїм життям, іпотеку платимо – ось і все, що батькам варто знати.

Зі свекрухою до останнього часу у мене були нормальні стосунки, тому що ми ніколи не жили з нею під одним дахом. Навіть у гості чоловік до неї їздив один. Це не спеціально, просто так виходило. То одне, те інше. Я особливо й не рвалася до мами чоловіка, але й спеціально не відрікалася.

Але нещодавно свекруха залишилася без чоловіка, і дуже тяжко переживала цю втрату. Чоловік цей не був рідним батьком, мати з ним зійшлася, коли дорослий син залишив батьківську хату. Але все одно ситуація безрадісна. Чоловік на похорон з’їздив, каже, мати зовсім погана, плаче весь час, вигляд втрачений, але з нею там сестра залишилася, яка мешкає в тому самому місті.

Сестра прожила зі свекрухою тиждень, але має свою сім’ю, тому поїхала назад. Мама чоловіка стала щодня йому дзвонити, скаржитися, що їй важко одній, вечорами погано стає, просто нестерпно. Просила приїхати до неї пожити.

– Вам же все одно, де працювати, а так у мене буде хоч хтось поруч, думки всякі у голову лізти перестануть, – просила вона.

Справа така, непроста. Як тут людині відмовити? Зібрали потрібні речі, робочі ноутбуки, поїхали. Місця у трикімнатній квартирі знайшлося без проблем, свекруха у день нашого приїзду була щаслива, не знала, чим пригостити, куди посадити. А потім для мене почались проблеми.

Я за своєю звичкою засиділася допізна, але все робила тихо, щоб нікому не заважати, спати пішла на початку четвертої. А о сьомій ранку мене розбудила свекруха.

– Ти ж працюєш. Не проспиш? – дбайливо запитала вона.

– Ні, – говорю, – у мене робота до часу не прив’язана. Висплюсь і працюватиму.

І спробувала знову заснути. Але виспатися мені не вдалося. Свекруха увімкнула на всю телевізор, голосно розмовляла з кимось телефоном, на прохання чоловіка поводитися тихіше, замовкла, але швидко знову починала голосно поводитися.

Встала я з головним болем, розбита, незадоволена, було складно зосередитись. Свекруха моє незадоволене обличчя помітила, спитала, що таке. Відповіла, що не виспалася.

– Ну, бо графік дня собі збила. Треба вчасно лягати та вставати. Тоді й висипатимешся.

Пояснення, що в нас із нею різні поняття про нормальний графік життя, жодних результатів не дали. Весь тиждень вона продовжує заважати мені спати, свято впевнена, що вона живе правильно, чоловік мій теж молодець, хоча і довго спить, а от я взагалі все роблю не так.

Чоловік теж намагався якось маму вгамувати, просив не шуміти, але свекруха підтискала губи та казала, що звикла у своєму будинку себе так поводитися, і під старість років не збирається змінюватись. Чоловікові теж несолодко доводиться, але він начепив навушники, зосередився і нормально працює, а ось мені зі сном складніше. Вушні затички навіть купили, та не допомагає.

Я тиждень тримаюся, вже кажу чоловікові, що місяць тут не витримаю. Виїжджати одній і кидати його тут не хочеться, але й перебувати поруч зі свекрухою сил вже немає. Адже сама просила приїхати, не ми до неї напросилися, а тепер ось так поводиться.

Ми пішли людині назустріч, а вона не хоче хоч трохи піти назустріч нам, тобто мені.

Чоловік теж розуміє, як мені тяжко доводиться, а зробити нічого не може. І виїхати теж поки що не може. Один раз заводив розмову на цю тему, то мама в сльози одразу, що нікому не потрібна, ніхто не любить і так далі.

Ще трохи, і я, мабуть, поїду одна додому, як би мені не хотілося цього уникнути. Моя мама вважає, що свекруха цього й хоче. Вона з сином залишиться, а я їм не заважатиму. Радить так не робити, щоб свекруха нас із чоловіком не посварила. Але якщо я залишусь, це не гарантія, що ми не посваримося. Через недосипання я стаю не найприємнішою людиною.

Сподіваюся, що найближчим часом ця ситуація хоч якось вирішиться, сил моїх більше немає.

КІНЕЦЬ.