Цієї весни Тоня вперше в житті приїхала на свою дачу одна.

Раніше завжди їздили із чоловіком Василем на машині. А останні п’ять років машину довелося віддати брату чоловіка. Він і возив їх на дачу та з дачі. Тонін чоловік Василь занедужав, і зліг, а згодом його взагалі не стало.

Адже який був завжди заводний, та веселий. У юності Тоня була впевнена, що Василь любить тільки її, а на інших і не дивиться. Дітей вони не мали. Намагалися, але все без результатно.

– Ти моя дівчинка!, – Василь був старший Тоні на десять років, – нам і так добре разом. Не всім бог діток дає, що поробиш, – заспокоював її Василь.

І Тоня погодилася, мабуть, так тому й бути.

А потім чоловік загуляв. Тоня б і не здогадалася, та сусідка по дачі їй очі розплющила:

– Ой, Тоня, а на тих вихідних твій на дачу з другом приїжджав. Гуляли тут.

– Та знаю я, Валентино Василівно, сама його з Сергієм відпустила. Теплиця взимку у нас від снігу впала. От і поїхали вони її полагодити, а після справи посидіти трохи вирішили, що ж тут такого, – Тоня завжди довіряла чоловікові.

– Ти вибач, Тоня, що говорю тобі, але вони не вдвох приїжджали! Дівчата з ними були. Бігали тут, веселилися, думали, що дачників ще нема. А я вже приїхала, бачила все.

Не повірила тоді Тоня сусідці.

Василь з дачі веселий повернувся, розповідав, як вони з Сергієм все полагодили:

– Теплиця як нова, чекає твого приїзду, – радісно розповідав він дружину, – Тоня, люблю тебе, дівчинко моя, красуня. Ти краща за всіх молоденьких.

Але згодом Тоня зрозуміла – точно, ходить на сторону Василь. Спочатку думала, може дитину на стороні хоче завести.

Але ні, видно просто натура така, волелюбний він чоловік.

На всіх його любові вистачало, але застати його на гаряому Тоні жодного разу не вийшло. Прикро було, але вона якось упокорилася, навіть цю тему не заводила. Не хотілося їй нічого у своєму житті міняти.

І ось в п’ятдесят вісім вона залишилася зовсім одна. Ні чоловіка, ні дітей.

Навіть сусідка її, Валентина Василівна, з якою вони стільки дружили, на дачу вже не їздить. Сил, мовляв, немає, взимку ще їй сказала, що дачу продаватиме.

Пройшла Тоня по порожньому будинку, штори розкрила. Згадала, як восени виїжджали вдвох. Василю вже хоч і важко було, та все було з ким словом обмовитися. А тепер одна. Виглянула Тоня у вікно – треба ж, сусідською ділянкою люди нові ходять. Мабуть, і справді, продала Валентина Василівна дачу свою. Дивно, не сказала нічого навіть.

А трохи згодом і побачила, що в її двір хтось зайшов:

– Здрастуйте, можна до вас на хвилиночку?, – Дівчина молода зазирнула, – Ми ваші сусіди нові, я познайомитися зайшла. Мене Таня звуть, чоловіка Микола, а доньку Віра.

– Антоніна Павлівна, – представилася Тоня, – дуже приємно.

Дівчина пішла. А Тоня у вікно і її чоловіка, і доньку побачила. Ех, були б у неї діти, не була б вона одна. Та що тепер думати про це, пізно вже.

Все пізно.

Таня виявилася дуже товариською. Забігала до Тоні по п’ять разів на день. За тиждень вони з нею навіть потоваришували.

– Знаєте, Антоніно Павлівно, а я з дитбудинку. Мама моя мене в сімнадцять народила, та й не стало її. А батька й ніколи не було. А якось мені нагадали дещо, уявляєте, таке! Навіть повірити не можу.

– Ну, розкажи, – Тоня з усмішкою дивилася на Тетяну. Колись і вона сама була такою.

– Одна жінка, якось взяла мене за руку і сказала:

– Давай, погадаю

Я й погодилася. І вона мені сказала, що знає, що я не маю мами. Але що я мала народитися зовсім у іншої жінки, але так ось вийшло. І я її, цю жінку, можливо, скоро зустріну.

Але вона живе в іншому світі. Уявляєте? Ви вірите у такі речі?

На ранок, виглянувши у вікно, Тоня здивувалася, побачивши на ганку сусіднього будинку Валентину Василівну.

– Валентино, привіт, ти що, приїхала подивитися, як нові мешканці на твоїй дачі обживаються?, – вигукнула їй Тоня у відкрите вікно.

– Привіт, Тоня, які мешканці? Я вирішила нічого не продавати. До мене братик приїхав на все літо. Він удівець, ось тебе хочу з ним познайомити, – усміхнулася їй сусідка, – а що за мешканці? Може чужий хто заходив? Та ні, все на місці та й слідів ніяких немає.

Розповіла Тоня Валентині про те, як увесь тиждень вона з Танею та її сім’єю спілкувалася.

– Ну й справи, – здивувалася Валентина Василівна, – комусь іншому не повірила б, а тобі, Тоню, вірю! Це, мабуть, і справді дочка твоя з іншого світу приходила до тебе. Сім’ю свою показала, втішити тебе хотіла. Ніхто не самотній у цьому світі. А кожен один на один і перед долею, і перед Творцем. Добре, Тоня, хороша моя, ходімо, я тебе краще з братом познайомлю.

За чаєм з пирогами та варенням Тоня раз у раз ловила на собі погляд Олександра, брата Валентини.

Самотність, це не коли ти втрачаєш близьких, а коли близькі стають чужими. Але й чужі можуть стати близькими.

Переверни сторінку, книга твого життя ще не прочитана до кінця.