– Толік, ти що не чуєш? У двері дзвонять!

– Валентина чистила цибулю на котлети, а у квартирі знову пролунав нетерплячий дзвінок.

– Толік! Кому я говорю? Відкрий двері!

– Та чую, чую я.

– Худенький підліток у рваних джинсах і розтягнутій футболці кинув невдоволений погляд на матір, яка ліпила котлети, і так само неохоче під дзвін дзвінка вийшов у коридор. За кілька хвилин він повернувся, буркнувши:

– Це до тебе. – І пішов у свою кімнату.

– Хто там? – Валентина вимила руки, з рушником у руках вийшла з кухні і наткнулася на сусідку Надію Михайлівну.

– Доброго дня. Ви до мене? Сталося щось? – неспокійно спитала вона, вдивляючись в обличчя літньої жінки.

На перший погляд, з нею все було гаразд.

– Привіт, Валю. Нічого не сталося. Вірніше, сталося, але хороше. Ось.

– Вона простягла Валентині складений вчетверо листок у клітку зі шкільного зошита.

– Що це? – Запитала Валентина.

– Ходімо на кухню.

– Син Павло лист надіслав. Я почала читати, а літери розпливаються перед очима. Зовсім погано бачу. Боюся, не так зрозумію, пропущу щось важливе. Прочитай листа, Валю.

– Надія Михайлівна пройшла за Валентиною на кухню, сіла за стіл і знову простягла Валентині листа, дивлячись із проханням.

Помітила тарілку з фаршем. – Я завадила? Може, пізніше зайду? – несміливо запитала вона, знову притиснувши листок до грудей.

– Та ні, котлети почекати можуть. А у листі справді важливе щось може бути. Син вам рідко пише. – Валентина обтерла стіл рушником перед гостею, не дай Боже, забруднить дорогоцінний лист.

– І то правда. – Надія Михайлівна повеселішала, знову простягла листок Валентині. – Він мені багато років не писав, ні рядка. Читай, Валю, у тебе очі молоді, уважні.

Валентина розгорнула листок і почала читати:

«Дорога моя мама. Вибач, що не писав так довго. Багато роботи. Приходжу додому такий стомлений, сил немає ні на що … »

Валентина зупинилася, зиркнула на Надію Михайлівну. Та сиділа напівприкривши очі й кивала головою, наче вчителька слухала відповідь учениці біля дошки, стежачи, щоб та не пропустила хоч слово.

«Іноді, буває, лист нема звідки відправити. У мене все добре…»

Чим далі читала листа Валентина, тим більше переконувалася, що якийсь він несправжній. Скільки цьому Павлу років? До п’ятдесяти, не менше. І за стільки років не знайшов для матері щиріших і тепліших слів. Хіба можна так писати матері, що втомлюється дуже сильно. Хоче щоб старенька мама переживала.

Валентина його ніколи не бачила. Вони переїхали до цього будинку років десять тому. На той час син Надії Михайлівни розлучився з дружиною і поїхав у Польщу на заробітки. Не приїжджав, не писав матері і не дзвонив.

Сусідки у дворі про онуків хвалилися. Перед святами до магазину кілька разів на день ходили, готувалися зустрічати гостей дорогих. Хтось про недолугу невістку розповідав, хтось про гуляку сина. Тільки Надія Михайлівна мовчала. Нема про кого їй було розповідати. Одна. Не накривала святковий стіл, не зустрічала сина з сім’єю. І ось, нарешті, листа довгоочікуване отримала.

Валентина дочитала листа, склала і віддала Надії Марківні.

– Справи залагодить і приїде Павлик. А мені ніхто не вірив. – Надія Михайлівна поклала листок на стіл і провела по ньому долонею, розлажуючи.

– От і добре. Я рада за вас. Відповідь писати приходьте. Я чи Толік напишемо. – Валентина охоче запропонувала свої послуги.

– Так, у мене і новин особливих немає. Не довгий лист вийде. Сама впораюся. – трохи розгублено відповіла Надія Михайлівна. – Дякую, не заважатиму. Піду я.

– А може, котлеток зачекайте? Я зараз швидко посмажу. – Валентина метнулася до плити та ввімкнула конфорку під сковорідкою.

Надія Михайлівна зам’ялася на коротку мить.

– Ні, не заважатиму. Якщо що, то прийду ще?

– Запитала вона і вийшла в коридор.

Валентина смажила котлети і все думала про листа. Зазвичай їх у конверті приносять, навіть якщо вже відкрили. І почерк великий, досить рівний. Що в чоловіка, що в Толіка букви дрібні виходять, нерозбірливі. Син сусідки зайнята людина, писати мала квапливо, неакуратно. А таке враження, що кожна буква старанно виведена. Ніяк Надія Михайлівна сама цей лист написала? – Осяяла Валентину здогадка.

«Не дай Боже, виростити такого сина, не стане чоловіка, і залишитися зовсім однією. Невже кам’яне серце у цього Павла? Хоч би одним оком глянути на нього. Я б йому висловила, що гроші грошима, а про матір забувати не можна. Напевно, вгодований, розпещений, на іномарці роз’їжджає. Мати, як усі пенсіонери, почне в листі скаржитися на маленьку пенсію, натякати на допомогу сина. Тому не пише їй. Насмажу котлет, віднесу парочку їй. Заодно розпитаю про адресу. Він не пише, то чого сама перша не писала? Дивно все».

Прибіг Толік і накинувся на котлети. Потім і чоловік прийшов із роботи, а потім вже пізно було йти до сусідки. Але тижнів через три знову прийшла Надія Михайлівна з таким же складеним зошитовим листочком. І знову без конверту.

– Лист від сина? Давайте прочитаю, може приїхати зібрався. – Валентина постаралася, щоби вийшло щиро.

Валентина читала і все більше переконувалась, що писала сама собі Надія. Про що мріяла, те й написала. Що син одружився. Дружина хороша, добра. Що доньці вже сім років, восени до школи піде. Назвали її Надійкою, на честь матері. Що сумує… Але виду Валентина не подала, що розкрила хитрість сусідки.

Надія Михайлівна слухала, хитаючи головою, ніби перевіряла напам’ять вивчений урок. «Пише собі та вірить, що від сина лист. Може, справді чудо станеться, почує син матір, напише чи приїде. Недарма розумні люди кажуть, що думка матеріальна. Нехай якщо їй від цього добре», – вирішила Валентина.

Так і приходила Надія Михайлівна читати листи із завидною регулярністю. Але писала відповіді сама. Значить, читати приходила, щоби знали сусіди, що син у неї хороший, пам’ятає про матір і ось-ось приїде. При згадці про внучку Надійку, Надія Михайлівна розплакалася. «Ніяк сама повірила?» – Дивувалася Валентина.

Пройшов місяць. Надія Михайлівна не прийшла з новим листом. Валентина спробувала згадати, коли востаннє зустрічала її у дворі. І не змогла. Вона пішла до сусідки. Дзвонила кілька разів, прислухалася, притулившись вухом до дверей. Не могла Надія Михайлівна піти надовго. У магазин у першій половині дня ходила. Заснула перед телевізором? Але ні, звуку не чути з-за дверей.

Валентина подзвонила до майстра, щоб відкрити двері. Приїхав і відчинили двері до квартири.

Валентина увійшла до квартири. Побачила сусідку, що лежала на підлозі, і ахнула. Викликали «швидку». Приїхали.

– Документи пошукайте, – попросив фельдшер.

Валентина знайшла паспорт, квитанції про оплату комунальних послуг та інші документи, але ніде не знайшла конвертів від листів. А листочки, які сусідка приносила читати, лежали акуратною стопочкою на полиці з посудом.

Вона проводила ноші з Надією Михайлівною до машини. Вигукнула, що приїде до неї завтра, доки водій зачиняв двері. Ключі від квартири Надії залишила у себе, мало ще знадобиться.

Наступного дня вона відвідала сусідку, поговорила з лікарем. Той сказав, що справа погана.

– Родичам повідомте. Хай приїдуть. Одна вона вже не зможе. Догляд потрібен.

Валентина знову пішла у квартиру до сусідки та пошукала адреси якихось родичів. Нічого.

– Може сховала вона конверти подалі. Листи на видному місці лежать, – скаржилася вона увечері чоловікові.

– Правильно. Щоб перечитувати. Хоча конверти можна так заховати, що і не знайдеш, – сказав чоловік.

– Навіщо перечитувати, якщо вона їх сама собі писала? Син більше десяти років не писав і не відвідував матір. – Валентина задумалася. – Сергію, у мене ідея є. Листи липові, можна й сина їй липового надати. Вона часто тебе бачила? Якщо ти не підходитимешся надто близько… До того ж вона погано бачить. А як її не стане, так і не побачить сина.

– Ти що? Ніяким сином я не буду і до неї не піду. Вигадала теж. – відповів чоловік.

Але Валентина переконала його.

– Вона не розмовляє, скоро її не стане. Ти тільки привітайся та все. Лікар сказав, що дуже важливо, щоб рідні були поряд.

Так і зробили. Сергій накинув халат на плечі, одразу почав виглядати кремезним. Він, звичайно, сильно молодший за Павла, але борідка трохи додає віку. Може, побачить сина і стане краще. Хоч йти буде легше. Часу на пошуки справжнього Павла немає. Та й невідомо, чи приїхав би він чи ні.

Сергій зайшов у палату, а Валентина залишилася чекати на нього в коридорі. Але незабаром він вибіг у коридор з розширеними очима і вигукнув:

– Швидше! Не стало її!

– Що сталося? – Валентина підбігла до Сергія. – Що ти їй сказав?

– Та нічого я їй не казав. Привітатись тільки й встиг. Я нічого не зрозумів. Вона на мене подивилася, щось тихенько сказала, зітхнула і… Даремно ти це придумала. І навіщо погодився піти на цю авантюру.

А Валентина не знаходила собі місця. Думала, що це вона винна у всьому цьому. Вірно сказано, хотіла як краще а вийшло… Видно впізнала підміну.

– Або від радості, що нарешті син приїхав провідати матір. – Жовна грали на вилицях Сергія. – Не накручуй себе. Тебе ж попередили, що все погано, що довго не протягне. Ти ж хотіла, як краще. Побачити б цього Павла, я б йому сказав все, що думаю.

Після цвинтаря Валентина накрила стіл у квартирі Надії Михайлівни. Прийшли сусіди, хто її давно знав. Тиха, непомітна, – все, що могли сказати про неї сусіди. Проводили, як належить. Без сина.

– Наступними вихідними їдемо всі разом до моїх, а потім до твоїх батьків, – сказав Сергій.

І Толік більше не бурчав, проходячи повз кухню до своєї кімнати, а сідав за стіл і розповідав Валентині про школу, залишивши свої комп’ютерні ігри.