Невістка у мене влаштувалася на роботу – ходить чужі квартири прибирає. Я не засуджую, робота як робота, але зі своєю роботою вона закинула будинок. Тепер там сам чорт ногу зламає. Невістка ж каже, що її це прибирання на роботі дістає, а вдома вже робити нічого не хочеться. Але жити у такому свинарнику неможливо! До того ж у них ще й дитина маленька.

Нещодавно у моєї невістки закінчився декрет. На свою роботу вона виходити відмовилася, сказала, що якби не завагітніла, то пішла б звідти вже давно, а так тягла до декрету. Ну, буває всяке, не остання робота у місті. Але нове місце вона шукала довго, майже рік.

Все перебирала вакансії, а там як – куди її готові взяти, так туди вона не хоче, губи дме. А куди вона хоче вийти, там її ніхто не чекає, бо й освіта не та й стажу немає. Ось і витратила купу часу.

– Та ти б вже хоч куди вийшла, щоб зарплату отримувати, а там шукай собі далі, ніхто ж не забороняє, – спробувала порадити їй я, але мої поради їй потрібні були, як лисому гребінець.

– Ага, а по співбесідах я як ходитиму? Хто мене відпустить? Ні, знайду нормальне місце, туди влаштуюся.

І це вона так міркувала, поки син на двох роботах дзиґою крутився. У них іпотека, платіж не відкладеш, і самим щось їсти треба. Я їм допомагати не можу, у мене на руках чоловік після інсульту, його виходжую, а це стільки грошей коштує, що сама ледве кінці з кінцями зводжу, самій би хто допоміг. Але й у дітей не прошу, розумію, що їм також важко.

Загалом, шукала вона, шукала і знайшла клінінгову фірму, яка якраз тільки співробітників набирала. Її й графік начебто влаштував, і зарплата, хоча не знаю, що вже там такого гарного, що вона на цю роботу стільки часу чекала та інші відсувала. А може, син їй чого сказав, що вона носом крутити перестала і пішла вже хоч кудись. Не знаю, але вона каже, що сама обрала.

Ну, загалом, влаштувалася, і слава богу. Синові хоч легше, що не лише в нього голова за сімейний бюджет тепер болить. Місяць відпрацювала, начебто все нормально. Я до них не ходила, мені було ніколи, я з чоловіком була зайнята, він якраз захворів.

Але потім захворіла онука, до дитячого садка її не відвести, і невістка попросила мене один день з нею посидіти, поки вона на роботі. Чоловік у мене в лікарні, працюю я позмінно, нагода була, тому погодилася. Я взагалі з нею рідко сиджу, бо чоловік і робота забирають багато часу.

Від нас діти живуть далеко, тому я сказала, що приїду сама, щоб зайвий раз хвору дитину вулицями та громадським транспортом не тягати. Невістка наче зам’ялася трохи, але погодилася. Я як приїхала, зрозуміла, чому вона зам’ялася.

Так у мене до невістки, як до господині, претензій ніколи не було. Вона і готувала, і прибирала, син завжди в чистому, випрасованому, видно, що дружина стежить, любо подивитися було. А тепер я їхню квартиру просто не впізнала.

Я приїхала, після сонця на вулиці в їхньому темному коридорі нічого не видно, поки очі звикли, невістка повз мене вискочила, тільки привіталися. Поки роздягалася, поки очі звикли, пройшла до внучки, і тільки там звернула увагу, який вдома бардак.

Речі звалені, ноги до лінолеуму прилипають, на килимі сміття. Що це таке. Пройшла по квартирі та жахнулася – посуд горою в раковині, плита вся в пригарі, на підлозі чого тільки немає, ходити неприємно. У туалеті запах як у громадському, а у ванній дзеркало абияк посередині протерто, а решта все заляпано.

Ніколи такого не було, у квартирі у невістки навіть після переїзду завжди був порядок, а тут якийсь жах. Я з онукою позаймалася, погодувала, потім спати поклала, а сама пішла бодай посуд помити, бо від нього вже запах ішов. Про себе ж гадаю, що ж такого сталося, що так квартиру запустили.

За час свого перебування я встигла абияк навести лад на кухні, тільки з підлогами нічого зробити не встигла, невістка повернулася.

Я їй по онучці прозвітувала, які таблетки дала, яка температура, як поводилася. Вона покивала, подякувала, а потім почала натякати, що мені вже час.

– Ти мені скажи, що у вас у хаті коїться? Наче тут прибирання з часів царя Гороху не було! – не втрималася я.

– Усього місяць. Ми поки що не можемо домовитися, хто це робитиме.

Ось як так – хто це робитиме? Син щодня працює з сьомої ранку до дев’ятої вечора, додому до одинадцятої приповзає, всього один вихідний на тиждень, а у невістки графік плаваючий, буває цілими днями вдома сидить. Гаразд, зараз ще дитина вдома, хоча теж не виправдання, але зазвичай онука в садок ходить.

– А мені цього всього на роботі вистачає, я теж не залізна, щоб ганчіркою махати цілодобово! Спочатку за гроші в інших людей прибиратися, а потім додому приходжу, а мене тут все те саме чекає! Руки вже опускаються. Я тут взагалі не одна живу, ваш син теж може взяти на себе якісь обов’язки.

– Та коли б йому? Він тільки один день на тиждень вдома буває по-нормальному, а так тільки ночувати приходить!

– Ось цього дня може й прибратися. Я ж не змушую його готувати та стежити за дитиною. Хай він хоч щось по хаті робить.

Пішла я від невістки міцно зчепивши зуби, бо обіцяла синові, що не буду в його життя лізти, хай сам розбирається. Але мене просто розпирає обурення! Рік шукала роботу, знайшла сама, працює не на знос, а вдома чоловік повинен прибиратися, бо вона втомлюється цим займатися! То хто ж тебе туди гнав? Взяла б і іншу знайшла, щоби руки не опускалися.

Ні, краще жити як у хліві, чоловіка припрягати до прибирання, а самої палець об палець не вдарити. Але син, як я бачу, теж не поспішав прибиратися, всю квартиру загадали. Невістки я обіцяла мізки не вправляти, а ось син отримає. Сам прибиратися не хоче – нехай дружину заставляє. На них самих мені було б начхати, але там маленька дитина живе!

КІНЕЦЬ.