Ганна закінчила інститут і повернулася до свого рідного містечка, що розкинулося на березі річки. Вона повернулася на свою малу батьківщину ще й тому, що тут на неї чекав Степан, у них давнє шкільне кохання. Степан закінчив місцевий технікум та працював на водієм на підприємстві.

Через місяць після повернення Ганни з навчання у них із Степаном було весілля, жити стали у його батьків. Відносини з батьками Степана склалися в неї добрі, це ввічлива та доброчесна сім’я. Їхні батьки давно знали, що діти одружаться, люблять одне одного і навіть не сваряться. Ганна за час навчання в інституті не звертала уваги на однокурсників, яким вона подобалася. Вдома чекав на неї Степан, до речі він теж мав багато уваги від місцевих дівчат, але вистояв і дочекався свою Аню.

За півтора роки народився син, батьки допомагали, жили дружно. Але настав такий час, що батько Степана потрапив під скорочення, завод, на якому він працював, почав розвалюватися, залишилося всього кілька цехів.

Ганні вже хотілося жити самостійно, їй хотілося свою квартиру та й Степанові теж. Діти мають жити окремо від батьків. Батько поїхав на заробітки, ​​його запросив туди товариш, пообіцявши, що там можна добре заробити. І справді, за три місяці він приїхав і привіз чималу суму. Через чотири місяці його знову запросили до цієї бригади, так і їхав батько часто. А що робити, у місті роботу складно знайти.

Батько запропонував Степанові поїхати з їхньою бригадою, тим більше вони з Ганною хочуть купити свою квартиру. Батьки допоможуть, просто потрібно заробити ще грошей. Квартири дорогі, і так одразу не зібрати суму.

Коли батько Степана їхав надовго, Ані було шкода його матір, вона завжди одна, завжди вдома, ну куди піде без чоловіка? Добре, хоч син із Ганною та дітьми з нею жили, на той час у них народився ще один син. Аня завжди остерігалася, що чоловік теж поїде надовго, без нього буде сумно, складно, вони завжди разом і в магазини, і на прогулянку. Але, як кажуть, чого боїшся, те й станеться.

Степан почав говорити, що йому теж треба їхати з батьком, бо працюючи водієм, він на квартиру не заробить. Справді, він працював водієм в організації, машина стара, а він несе відповідальність за неї, якщо зламалася, то ремонт здійснює власним коштом. Так було.

Ганна розуміє, що чоловік не заробить на своє житло, але й надовго розлучатися з чоловіком не хотілося. З іншого боку, хотілося вже свій кут. Якими б не були добрими стосунками з батьками, але настає час, все набридає і хочеться бути господинею. Діти ростуть, навчаються у школі, і у квартирі з батьками стає тісно.

Степан поїхав із батьком на три місяці. Ганна працювала, за дітьми дивилася свекруха, і її мама теж помагала. Ганна з чоловіком не розлучалися надовго, дуже сумувала, добре хоч діти поряд. Три місяці тяглися для Ані довго, ледве повзли, він не міг часто дзвонити. Нарешті, чоловік приїхав, всі раді, особливо діти. Ганна казала чоловікові:

– Я дуже сумую за тобою, краще вже працюй тут, зранку на роботу, увечері додому.

– Аня, ну так ми ніколи не купимо свою квартиру. Я теж сумую.

Пройшло трохи часу, Ганна прийшла з роботи, і чоловік їй повідомив:

– Ганно, ми за тиждень знову їдемо з бригадою. Нам запропонували раніше приїхати, я погодився.

– Як це, ти ж нещодавно приїхав, минуло лише два тижні.

– Не можу відмовитись, у бригаді на мене розраховують.

Ганна засмутилася, їй не подобалася його робота, злилася, ображалася, але що робити? Степан бачив, дружина засмучена:

– Не хвилюйся, адже я не збираюся постійно працювати так роками. Зароблю на житло і все.

Степан знову поїхав на три місяці. Ганна йому вірила, знала, що зраджувати він їй не стане, хоч на роботі жінки розповідають різні історії, як їдуть чоловіки, заводять там нові сім’ї.

Цього разу Ганна спокійніше чекала Степана, вже не засмучувалася, мабуть, звикла до розлуки. Приїхав чоловік, зустріч була вже не така, як того разу. Ганна дивувалася собі, дивувалась змінам, що відбулися в ній. Вона думала:

– Чоловіка не було три місяці, і при зустрічі чомусь у мене всередині порожнеча, ніби й не скучила, адже повернувся коханий чоловік.

Потім Степан знову поїхав, і знову минули три місяці. За цей час Ганна вже рідше згадувала його, майже не переживала і дивувалася собі. Приїхав чоловік, і все знову повторилося так само, Ганна вже зустрічала його стримано, без сліз та особливої ​​радості. Їй було дивно, що чоловік не помічав зміни, що відбулися в ній, а можливо він відчував те ж саме. Вона іноді довго не могла заснути і прокручувала думки:

– Степана я люблю, але чомусь вже не сумую, як колись. Мало того, виявляється мене стали дратувати багато якостей чоловіка, які я раніше не помічала. Чомусь мене дратують його розкидані шкарпетки, а раніше не помічала. Дратує, що довго миється у ванній кімнаті. О, Господи, невже я звикаю до самотності?

Настав час, і Степан сказав:

– Ще раз з’їжджу на заробітки, і купуватимемо квартиру, батько теж допоможе.

Ганна була рада, нарешті буде своя квартира. Але вона помітила, що чоловік дратує своєю присутністю. А він із задоволенням спілкується з дітьми, він і не бачить, як вони ростуть, дорослішають, але видно, як сумує за дружиною та дітьми. Але в Ганни змінилося ставлення до чоловіка, добре, що не помічає. Вона себе не впізнає, і думає, що Степан теж з часом звикне до такого життя, а може, вже звик.

Настав час від’їзду чоловіка, він сказав, що на цей раз затримається, а Ганна подумала:

– Та, будь ласка, я вже звикла. Нехай затримується, хай навіть на півроку їде.

Вона зловила себе на цих думках, і самій стало неприємно:

– Ну як так? Чому я почала байдуже ставитися до чоловіка? Мабуть постійні роз’їзди чоловіка і розлуки, життя далеко одне від одного, зробили свою справу. Ми віддалились.

Ганна задумалася, навіть деякі її знайомі казали, що дальня відстань зближує чоловіка та дружину, бо немає дрібних сварок, а в неї все навпаки. На інших чоловіків вона не дивиться, і в чоловіку впевнена, а ось вже не сумує за коханим чоловіком.

Звичайно вона почувається самотньо, чи то заміжня, чи ні. Дивиться на інших, чоловік із дружиною йдуть разом, а вона весь час одна. Ганна остаточно дійшла висновку, що якщо вже одружилися, то треба жити разом і разом вирішувати всі побутові проблеми. Спіймала себе на думці, що заздрить білою заздрістю сусідам та знайомим, які живуть, не розлучаючись надовго.

Зрештою приїхав Степан, знайшли квартиру, купили, розпочався ремонт. І раптом він сказав:

– Ганно, нам не вистачає грошей, закінчимо ремонт, а меблі нема на що купити. Напевно, знову мені доведеться їхати на заробітки?

Ганна дивилася на чоловіка якось стривожено:

– Степане, якщо ти знову поїдеш, я вже не витримаю. Не їдь, розумієш, не в грошах щастя. Я вже відвикаю від тебе, я цьому пручаюсь, але розлука руйнує наші стосунки, вона ламає наше сімейне життя. Невже ти ще цього не зрозумів?

Степан обійняв дружину:

– Я це теж бачу та відчуваю. Але я думав, що тебе все це влаштовує, і тобі потрібні тільки гроші.

– Що ти таке кажеш, Степане? Проживемо якось, меблі купимо поступово, ну не все відразу. Мої батьки обіцяють допомогти. Не їдь!

Вони сиділи, обійнявшись у своїй новій квартирі прямо на підлозі, ремонт ще не закінчено, але вони були раді, що одночасно зрозуміли – відстань не зближує, а лише віддаляє. І нікуди Степан більше не поїде, не залишить свою дружину та дітей.