Ольга повернулася з навчання знову дуже пізно, але цього разу із величезним пакетом в руках.

-Чому знову так пізно? – невдоволено запитала Тетяна в доньки. – Ти щодня приходиш після десятої вечора. Чи в тебе знову додаткові заняття?

-Ага, додаткові, – невпевнено кивнула Оля і винувато посміхнулася.

-А ти мене часом не обманюєш?

– Тетяна уважно дивилася на дочку.

– І що у тебе за пакет у руках? Що в ньому?

-Мамо, це… – дочка зітхнула.

– Мамо, ти тільки одразу не сварися. Я хочу тобі зараз дещо сказати.

-Спочатку скажи, що у тобі в пакеті? – повторила Тетяна.

-Це тобі. Подарунок…

-Який ще подарунок? – Тетяна аж застигла. – Не потрібні мені від тебе ніяких подарунки. І взагалі, звідки в тебе можуть бути гроші на подарунки? Я тобі останні гроші на обіди в інституті даю. Головним твоїм подарунком для мене буде диплом про твою вищу освіту.

-Мамо, ну, годі тобі, – Оля втомлено сіла на стільчик.

– Я хочу тобі сказати, що ніякого диплома про вищу освіту в мене не буде.

-Як це не буде? – Тетяна застигла.

– Що значить не буде? Ти що таке говориш, доню. Не смій так казати.

-І ще, мамо, я хочу тобі сказати, що я вже два місяці, як пішла з цього інституту.

-Як пішла? – Тетяна повільно сіла на стільчик. – Господи… Що ж ти зі мною робиш, Олю? Це що, така твоя подяка за все, що я тобі робила?

-Мамо… – вигукнула Оля, але мати її зупинила.

-Не мамкай! Ти забула, що я виховую тебе сама? Скільки я вже грошей у тебе вклала? Ти не рахувала? Я ж намагаюся зробити з тебе людину! У п’ять років я віддала тебе на музику. Господи, якби ти знала, скільки це мені коштувало. Я ж ночей не спала, працюючи на двох роботах…

-Мамо, але я ж тебе про це не просила… – спробувала виправдатись Оля, але мати знову не дала їй договорити.

-Мовчи! Не просила ти… П’ять років я водила тебе на заняття, щоранку, у сніг і дощ, і все для того, щоб ти одного разу взяла, і все залишила.

-Мамо, у мене немає здібностей до музики.

-Впертості в тебе нема, – уже майже кричала Тетяна. – І характеру також. Коли мені сказали, що в тебе є вокальні дані, я одразу повела тебе до платного вчителя з вокалу. Пам’ятаєш? Я купила тобі в кредит піаніно, яке досі стоїть, і ним ніхто не користується.

-Мамо, ну ти ж сама собі придумала, що з мене щось вийде, – благала Оля. – Ти чогось захотіла зробити з мене естрадну зірку. Навіщо?

-Так, я хотіла! І що у цьому поганого?

-Але ж я цього не хотіла. Розумієш?

-Не розумію, – відповіла мати. – Чесне слово, я не розумію, як можна не хотіти стати співачкою, коли в тебе є всі дані.

-Немає ніяких даних.

-Не даних у тебе немає, а розуму. І ось тепер, коли я плачу за твій інститут, ти на знак подяки вирішила його залишити? – Тетяна благаюче подивилася на дочку. – За що ти так, Олечко?

-Мамо, скажу чесно, мені просто набридло бачити, як ти всі гроші витрачаєш тільки на мене. Мені соромно, мамо, розумієш?

-Не розумію, – розгубилася Тетяна. – Що значить тобі соромно? Ти моя дочка, і я маю дбати про тебе.

-Але не так дбати, як це робиш ти? Подивися, у чому ти ходиш на роботу?

-У чому?

-Твоєму пальто, мамо, вже років десять. А ти тільки через мене не можеш купити нове.

-До чого тут пальто? – Тетяна не розуміла, про що каже дочка. – Головне твоє навчання, а отже, і твоя доля.

-Мамо, головне не тільки моя доля, а й твоя. Ти ж зовсім забула про себе. Чому ти маєш витрачатися на мене, і ходити при цьому в старому пальті?

-Дай спокій моєму пальто! Воно ще цілком нормальне.

-Ні! – сказала Оля. – Більше ти його ніколи не вдягнеш.

Дочка встала, схопила свій пакет, і швидко почала щось із нього діставати.

-Що це? – Тетяна застигла.

-Це твоє нове пальто. Мій подарунок.

-Але як… – Тетяна здивовано подивилася на дочку. – Звідки ти взяла на нього гроші? Це ж дуже дорого!

-Мамо, я влаштувалася на роботу, – нарешті зізналася дочка.

-Куди влаштувалася? Ким?

-Я працюю менеджером, мамо. А якщо точніше, то продавцем в одному магазині одягу.

-Що? А як інститут? – Тетяна все ще не хотіла вірити доньці.

-Я ж сказала, мамо, більше в моєму житті нема інституту. Тепер я працюю у торговому центрі, і мені там подобається. Дуже подобається, мамо.

-Але, дочко…

-Мовчи, мамо! Тепер я зроблю все, щоб ти більше ні в чому не потребувала. Я хочу, щоб ти в мене виглядала найкраще.

-Ні, доню… Ти маєш вчитися…

-Мамо, я вже вивчилася. Всі ці роки, коли ти важко працювала заради мене, вони були для мене найкращим навчанням. А тепер давай міряти пальто.

-Ні… – мати встала зі стільця і ​​позадкувала. – Це несподіваний подарунок… Я не хочу його міряти…

-Так, мамо, так!

Дочка майже одягла пальто на матір і одразу гордо вигукнула:

-Подивися на себе в дзеркало, мамо! Пальто на тобі сидить, як на тебе шите. Все-таки є в мене талант!

-Який? У чому?

-А в тому, мамо, що я тебе люблю!

І Оля міцно обняла свою маму…