На жаль, мама моя нещодавно занедужала.

Сумує останнім часом дуже, хоче побачити Світлану. Але моя рідна сестра вже багато років не їде в село до своїх батьків, бо я тут живу в їхній хаті. Це дуже не подобається їй.

Моя старша сестра ще зовсім молодою поїхала в місто, покинула батьківський дім, там вийшла заміж, з чоловіком купила квартиру.

Має Світлана тепер троє діток. Роки минали, діти роки, в місці стало тісно жити усім в одній квартирі.

А я залишилася жити з мамою й татом, як молодша донька.

Все життя пропрацювала продавщицею в сільському магазині, але для села отримувала чималу зарплату, хоча робота була доволі непроста, я й товар сама вигружала, носила все, складала, там зовсім непросто мені було.

Жіноча моя доля не склалася, на жаль, заміж ніхто не кликав мене, тому все своє життя я присвятила своїм батькам.

Батьки були мені найрідніші люди, з ними я ділилася усім: хвилюваннями, проблемами, турботами та маленькими радощами, хоча в мене їх чомусь небагато в житті було.

Сестра з сім’єю з міста приїжджала рідко, лише на свята, вона жила своїм життям.

Коли Світлана до нас приїжджала, батьки пакували їй великі сумки, давали онукам гроші і вони їхали.

Ні Світлана ні наш зять жодного разу татові з мамою не допомогли, вони всі ці роки вважали, що якщо я живу з батьками, то всі робота й на мені має бути.

А коли діти виросли, моя рідна сестра з’явилася на порозі з серйозним проханням, просила в батьків гроші, щоб купити більшу квартиру. Але у тата з мамою не було.

Тоді вона сказала, щоб вони продали свою хату, адже вона у батьків велика та гарна, можуть собі і меншу купити. Частину грошей дати їй, це і буде частина спадку, а ту хату, яку куплять собі – мені залишити. Так буде для всіх.

Але тато з мамою відмовилися побити це, пояснили, що хочуть доживати віку у своєму домі, а ми поділимо хату, коли їх не стане і все. Відтоді Світлана до нас більше не приїжджала.

Зараз мамі недобре, вона сумує за сім’єю Світлани, за онуками.

Я щодня телефоную своїй сестрі, хочу попросити її навідати батьків, приїхати до мами, та ні вона, ні чоловік, ні діти не беруть телефон. Вони більше знати нас не хочуть.

Я переступила б через свою гордість, благала б приїхати в село, але ми тепер для них гірше ворогів.

А що ще я можу зробити для своєї мами? Мені зовсім не хочеться вмовляти свою сестру, мені теж неприємно, адже я не гірша за неї. Та роблю це заради батьків, бо це ж їх дитина, вони сумують за нею.

Та чи можу я ще щось змінити для них?

КІНЕЦЬ.