Раїса Миколаївна гірко плакала, притулившись до холодного мармурового пам’ятника. Тут у неї лежить єдиний син, якого не стало більше двадцяти років тому. Гарний чоловік, у самому розквіті років, Ігора не стало у двадцять п’ять, коли його вдома чекали батьки та кохана дівчина.

– Двадцять років я без тебе! – гірко повторювала Раїса Миколаївна, притискаючись мокрою щокою до холодного пам’ятника.

– Як же мені важко без тебе, синочку! Як мені самотньо!

Раїса Миколаївна провела рукою по пам’ятнику, скидаючи з нього пилюку та сміття, потім розклала цукерки, квіти і присіла на лаву. Було важко. На цвинтарі було холодно і самотньо, а жінка все ніяк не могла надивитися на фотографію свого сина, з якої він, усміхнений і вічно молодий, дивився на свою матір.

– Синку, забери мене до себе! – Раїса Миколаївна вже ледве стримувала крики, знову притискаючись до пам’ятника, як раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь руку. Вона була великою і теплою, а Раїса Миколаївна не наважувалася повернути голову і побачити того, хто стояв у неї за спиною.

– Не плачте, бабусю, – ввічливо сказав молодик, що стояв поруч зі старенькою. Раїса Миколаївна ледве стримала свій подив: людина була схожа на її сина Ігора, якого не стало більше двадцяти років тому.

“Чудеса!” – подумала старенька, а потім схаменулась. – «Або це фантазія моєї уяви!»

Друга думка була куди страшніша за першу, і жінка постаралася відігнати її куди подалі. Молодий чоловік, що стояв біля неї, дивився на стареньку впритул і не кліпаючи очима.

– Хто ти, синку? – звернулася до нього Раїса Миколаївна, хоча за віком молодик їй годився швидше у онуки, ніж у сини.

– Мене звуть Сергій, – відповів він і посміхнувся, ще більше нагадавши Раїсі Миколаївні її сина Ігора, – а тут пoxoваний мій батько.

Бабуся похитнулася, але сильні руки молодого чоловіка змогли утримати її на місці.

– Що ж з вами, – хлопець допоміг Раїсі Миколаївні заспокоїтися, подав пляшку з водою, яка невідомо звідки взялася, потім посадив стареньку на лавку і подивився на неї.

– Ви мати мого батька?

– Я не знала про те, що мій син був чиїмось батьком, – абияк вимовила Раїса Миколаївна. Вона вже майже заспокоїлася, але питання у літньої жінки залишалися. Двадцять років вона жила без знання про те, що її єдиний син Ігор мав свою дитину. А чи знав про це сам Ігор?

– Так, він сам дізнався лише напередодні. Мама йому листа написала, він встиг його прочитати.

– Звідки знаєш, що встиг? – Запитала Раїса Миколаївна, радіючи тому, що її син пішов, знаючи про те, що у нього була дитина.

– Друг його сказав.

Раїса Миколаївна не уточнювала, що за друг. Вона згадала про Оксану, ту саму кохану її сина. Коли дізналися, що Ігора не стало, вона навіть на похорон не прийшла, віддавши перевагу відсидітися вдома. Раїса Миколаївна тоді дуже на неї за це образилася, спілкуватися вони перестали, а незабаром Раїса Миколаївна взагалі переїхала в інше місто на постійне місце проживання. З Оксаною зв’язок вони втратили, і Раїса Миколаївна з того часу не знала про те, як складалася доля дівчини, яка так і не стала невісткою за законом. А виявилося дарма не цікавилася.

– Де твоя мама?

– Запитала Раїса Миколаївна, дивлячись в обличчя онука. Тепер перед нею ніби й справді сидів її рідний син Ігор. – Я можу її побачити?

– Звісно. Вона живе на Садовій.

– То там і живе? – чомусь думка про те, що Оксана продовжує жити на тому самому місці, де й жила двадцять років тому, здавалася якоюсь казково неможливою. Невже таке буває? Стільки років вона жила на Садовій разом із її онуком, а Раїса Миколаївна, приїжджаючи у місто, навіть не сходила туди, не подивилася на будинок, де колись вони разом із Ігором жили, де він був щасливий з Оксаною.

– Так, – Сергій кивнув, – думаю, що вона не буде проти, якщо ви її відвідаєте.

Зібратися з духом було непросто, але Раїса Миколаївна все ж таки зібралася. Повільно, взявшись за сильну руку онука, бабуся дійшла до автобусної зупинки, сіла в автобус, разом із Сергієм дісталися до потрібного місця.

Звичайно, у свої п’ятдесят Оксана вже не була тією молодою красунею, якою її пам’ятала Раїса Миколаївна. Вона одразу впізнала матір свого колишнього коханого, мовчки обійняла її, потім посадила за стіл. Літня жінка встигла помітити фотографію свого сина, що стояла серед багатьох інших фотографій.

– Я не могла вам сказати про онука, – сказала Оксана, – ви поїхали, номери телефону та адреси не залишили. Я тільки й встигла Ігору написати. А коли його не стало, я потрапила до лікapні. Тому на прощання не прийшла. А потім я вже вас не знайшла.

Раїса Миколаївна плакала. Ображена на Оксану, вона так швидко виїхала з міста, не залишивши їй ні записки, ні назви місця, в яке вона поспішно виїжджала, щоб упоратися з бідою. Адже могла б знати, що в неї був онук.

– Що тепер вже плакати? – З посмішкою запитала Оксана, сама витираючи з щік сльози. – Тепер вже радіти треба. Сергій – такий гарний і добрий хлопчик, на Ігора схожий. Він вам допомагатиме. Дуже він любить свого батька, хоч і не бачив його жодного разу.

Раїса Миколаївна довго вибачалася, залишилася ночувати в Оксани. Разом вони переглядали старі фотографії, а ще Оксана розповідала про те, як склалося її життя після народження Сергія.

Сергій проводжав Раїсу Миколаївну на вокзал наступного дня. Взяв її адресу, номер телефону, обіцяв приїхати. Бабуся виїжджала зі спокоєм на душі: її син не пішов у нікуди, після нього залишилася дитина, яка продовжить рід, яка любить батька анітрохи не менше, ніж мати любить свого сина, а це було справжнім дивом. Раїса Миколаївна обійняла онука, ще раз зазирнула йому в обличчя, потім усміхнулася.

– Я така щаслива тому, що ми зустрілися. Ти справжній подарунок для мене.

Сергій посміхнувся у відповідь:

– Не подарунок я, але тобі, бабусю, дуже радий. Ти мені розповіси про батька набагато більше, ніж колись розповідала мати. Я приїду до тебе у відпустку.

– Це вже через два тижні, – схаменулась Раїса Миколаївна, думаючи про те, що треба буде повністю навести лад у всій квартирі. Раптом їй стало смішно: буде привід для прибирання, руху і прекрасного настрою.

– Будешь чекати на мене? – спитав Сергій на прощання.

– Я вже на тебе чекаю, – радісно відповіла Раїса Миколаївна, махаючи онукові рукою на прощання. Сідаючи в поїзд, вона подумала про те, що почувається молодше років на п’ятнадцять, а ще щасливіше, ніж за останні двадцять років.