Так вийшло, що ми з Ніною зустрічаємось давно, але разом жити не з’їхались, через те, що моя наречена принципово до весілля не згодна робити як усі в наш час.

Я працюю менеджером в одній фірмі, а Ніна вихователем в дитячому садку. Настав час, коли я запропонував нареченій руку і серце. Звичайно вона погодилась.

Призначили дату весілля, якщо можна так назвати. Зарплатні в нас невисокі, тому весілля нема за що святкувати. Ми вирішили розписатись, і посидіти в кафе з батьками, двома подружками, і парочку друзями.

Була в Ніни історія з родичами, тобто, з сестрою її тата. Так от тітка Наталка, свого часу, заявила, що брат винен їй половину будинку (живуть вони в приватному секторі).

Але такого не може бути, через те, що будинок купували вдвох із Ніниною мамою, і татова сестра не має ніякого відношення до будинку. Та вона заявила, що їхні батьки віддали всі збереження йому, синові, але звичайно доказів у неї не було ніяких. Відбулася велика сварка, і з того часу вони не спілкувалися.

І ось не так давно Ніна випадково зустріла тітку Наталку (а може й не випадково), і та ласкаво заговорила, до своєї племінниці, мов, що та як, коли весілля. Ніна, нічого не підозрюючи, сказала дату розпису, і при цьому наголосила, що весілля не буде.

Настав той святковий день, коли нарешті ми будемо чоловіком та дружиною. Під’їхали до РАГСу, а там стоять чоловік п’ятнадцять татової рідні. Коли ми зайшли зареєструвати шлюб, рідня, залишилась на вулиці.

Ми не надали цьому значення. Урочисто проведена церемонія, наші щасливі обличчя, батьки плакали від радості за нас. Видно було, що ми кохаємо одне одного.

Вийшовши на вулицю, побачили, що рідня тупцює на місці. Ми звичайно чекали від них привітань, якщо приїхали, але ні.

Підійшла тітка Наталка і голосно заявила, що, якщо мій тато не віддав їй половину будинку, то сьогодні, на весіллі племінниці, вони будуть пити й святкувати, і це буде їхнім подарунком.

Тато Ніни нічого не відповів, щоб не сваритись в такий щасливий для нас день, і запросив нас, щоб сідали по машинах, поїдемо. У нас дві машини, друзі пообіцяли відвести в кафе. Та не так просто відірватись від такої настирливої рідні

. Вони почали бігати поперед нас, щоб заскочити в машину першими, і не важливо, що машини для молодят. Добре, що друзі не розгубились, і не впустили до жодної машини.

Нарешті ми розташувались і поїхали від цих людей якомога далі, взагалі до кафе. А купка нахабних людей так і залишилась на місці, де між ними стояла тітка Наталка, і щось кричала, розмахуючи руками.

КІНЕЦЬ.