Жінка крутилася по кухні, як бджілка. Нині в неї день народження — 70 років. Дочка Ярина казала, що приїдуть близько полудня привітати маму і, може, навіть переночують, якщо зятя не викличуть на роботу.

Він же хірург, можуть викликати й серед ночі. А Ярина сама навряд чи схоче залишитися.

Та стара не перечитиме, бо сім’я — то головне. Вона зосталася вдовою в тридцять років. Заміж удруге так і не вийшла. Коли ж дочка поїхала до міста вчитися і там залишилася, живе самотою й у вічному чеканні. Але тішиться, що в дочки є чоловік, двоє діток.

На одному диханні жінка прибрала в хаті, нарізала салат, сама собі дивувалася, звідки сили бере. Навіть ноги не так боліли, і спину не дуже ломило, і настрій був такий, що хотілося співати.

Закінчивши приготування, жінка почала все частіше зиркати на годинник. Вже було по обіді, а діти чомусь не їхали.

Зателефонувала — не беруть слухавки.

Почала переживати. Знову телефонувала, та марно. Нескінченно довгий день добігав кінця, а стара вже й не знала, що думати. Робота не бралася. Так і заснула за столом на світанні нового дня…

Прокинувшись, знову зателефонувала дочці. Нарешті  Ярина взяла слухавку.

— Доню, Богу дякувати! — видихнула матір.

— Де ви пропали? Що сталося? Ви всі здорові?

— Ти бачиш, котра година? — сонним голосом, не приховуючи роздратування, мовила дочка. — Ми ще спимо. Вчора були в чоловікового головного лікаря на дні народження, в ресторані.

— А я вас чекала… — тремтячим голосом мовила матір.

—Ми мусили піти, чоловік сказав… Він що, мав відмовити шефові?

Старенька ще тримала слухавку біля вуха, та вже не чула слів Ярини. Так, чоловіка треба слухати, думала, бо то сім’я. Сім’я — головне. А про день народження мами можна й забути. Хіба маминих 70 є приводом для святкування? То ж не 30…

КІНЕЦЬ.