З чоловіком ми жили в коханні та злагоді, побудували будинок, виховали чудового сина. Рідко хто з подружжя так розумів один одного, як ми. У чоловіка була чудова робота, грошей вистачало, загалом про таке щастя, як у нас, можна було тільки мріяти.

Помер чоловік раптово, просто в мене на очах. Я довго не могла повірити у це. Життя перетворилося на низку похмурих днів. Я впала в якесь заціпеніння, ніщо мене не тішило.

Син намагався вивести мене з цього стану, але безрезультатно. Що він тільки не вигадував, щоб струсити мене, змусити щось робити: і казав, що має проблеми в університеті, і хворим прикидався. Все це мало вплив на короткий період.

Якось син запропонував мені розібрати папери у кабінеті чоловіка. Я, розуміючи, що це треба зробити для того, щоб розпочати клопіт зі спадком, погодилася.

У робочому столі чоловіка не відкривався один ящик. Ключ до нього не був, і мені довелося зламати замок.

У цьому ящику я знайшла кілька конвертів зі зворотною адресою. У конвертах – фотографії хлопчика, напрочуд схожого на чоловіка. На звороті фото − написи: «Сергій один рік», «Сергій два роки»…

Покопавшись у телефоні чоловіка, я знайшла фото цього ж хлопчика у дорослішому віці. Щороку в той самий день – десятого травня чоловік переводив велику суму на якийсь рахунок.

Зіставивши факти і згадавши, що чоловік років двадцять тому був у тривалому відрядженні у тому самому місті, я зрозуміла, що чоловік має коханку і сина.

І тут я ніби скинула заціпеніння та байдужість до всього. Як чоловік міг увесь час мене обманювати? Говорити мені про кохання, маючи коханку та сина на стороні?

Ще раз прочитала адресу на конверті та вирішила їхати, щоб розібратися із суперницею.

Через день я була вже в тому місті і стояла біля дверей тих, хто ділив зі мною мого чоловіка. Вирішила, що подзвоню у двері, скажу, що приїхала здалеку, дуже втомилася, переплутала адресу, попрошу води, а далі діятиму за обставинами.

Двері відчинила худенька жінка з дуже добрими втомленими очима та тихим голосом. Коли я попросила води, вона запросила мене пройти на кухню. Ідучи за нею, я замітила, що вона сильно кульгає.

У квартирі було бідненько, але дуже чисто. Я подякувала їй, пригостила яблуками, купленими в дорозі. Ми розмовляли.

– Олено, принеси води! – долинув жіночий голос із дальньої кімнати.

Моя співрозмовниця вибачилася та вийшла з чашкою води.

Коли вона повернулася, ми продовжили розмову. Розмовляти з Оленою було легко. Я розповіла, що в мене помер чоловік. А вона – про те, що вона інвалід з дитинства, що мати злягла після того, як народила другу дочку, молодшу сестру Олени:

– Мені довелося з тринадцяти років доглядати матір і ростити сестричку. Батько від нас пішов, була одна бабуся та й та через три роки померла. Але нічого, я впоралася. Я хоч і інвалід, але стійка, – сумно усміхнулася Олена.

− І що, у вас, крім матері та сестри, нікого немає? – поцікавилася я.

− Чому ж, є син Сергійко – моя гордість. Він зараз в інституті навчається та підробляє, допомагає мені. На нього одна надія, сестра вийшла заміж і закордон поїхала.

− А чоловік? – запитала я обережно.

− Та який там чоловік? Самі бачите, яка я «красуня», так, що наречені, щоби мене засватати, у черзі не стояли. Але дуже гарний чоловік, мабуть, пошкодував мене. З того часу ми не бачилися більше жодного разу. Я йому щороку Сергію фотографію відсилаю, а він – десятого травня, у день народження Сергія, надсилає нам гроші, багато. Завдяки цим грошам ми й вижили.

Я вислухала розповідь цієї незламної життям жінки і зовсім у ній не побачила суперниці. Розправлятися з нею, мститись, влаштовувати скандали навіть думки не виникло.

Я попрощалася, подякувала за гостинність і поїхала додому.

А кожного десятого травня я акуратно перераховую на картку Олени ту саму суму, яку щороку пересилав їй мій покійний чоловік.

КІНЕЦЬ.