Я ніколи себе не вважав красунчиком. Та й зараз не вважаю, якщо чесно. Але мені пощастило одружитися з красивою дівчиною, з Наталкою. Навіть не знаю, що її в мені привабило, але факт є факт. Народилися у нас двоє діток. Та щастя тривало не довго – красуня-дружина мене зрадила. Але я пробачив.

За півтора року стрічання ми з Наталею одружилися.

Першим у нас народився Артемко, чудовий малюк. Скільки з ним було всіляких хвилювань, скільки ночей ми не спали. Але я завжди любив і любитиму свого сина. Дружини спочатку хотіла сидіти з дитиною, займатися тільки нею. А я багато працював, тож не міг приділяти йому достатньо часу зі свого боку.

Коли нарешті вдалося взяти відпустку, дружина попросила мене більше часу приділяти малому, а їй потрібно було «розвіятися», побути трохи з подругами, щоб не збожеволіти від свого материнського життя.

Тоді, мабуть, вона зрадила мені вперше.

Зрозуміти це було легко: Наталка – любителька заснути прямо перед телевізором, а її телефон усі повідомлення послужливо виводив на екран, нічого не ховаючи.

Так я дізнався, що на тій прогулянці, коли я сидів удома, були далеко не лише подруги. Та й то лише перші півгодини. Потім їхнє місце зайняла інша людина.

Нічого нового, багато хто з подібним стикався. І я вирішив тоді, що розлучення – це найадекватніше, що ми мали зробити.

Але насправді у мене нічого не вийшло. Наталя довго виправдовувалася, клялася і божилася всім, чим тільки можна, що це було вперше і востаннє. Що вона не знала того чоловіка, і їй просто захотілося щось змінити у своїй рутині. Так, мовляв, буває у жінок, які недавно стали мамами.

Мені було гірко, але я розумів, що, розлучившись із матір’ю маленького Артемки, я приречу свого маленького сина на життя без рідного батька. Або з вітчимом, що найчастіше буває ще гірше. Тому я ухвалив важке для себе рішення і вибрав нічого не робити, пробачити дружину.

До народження доньки Соломійки все було більш-менш нормально. Наталка стала домогосподаркою. Я ніяк не міг її контролювати, доки був на роботі. Просто уважніше прислухався до її розмов телефоном і час від часу стежив за повідомленнями, коли її не було поруч з телефоном.

Ну, пробачив, значить, пробачив. Так, осад залишився, але можна жити. Ось тільки це був щасливий кінець. Тому що в другий, відомий мені, принаймні, раз, вона зрадила мені, коли нашій другій дитині виповнилося рік і пару місяців. І це був уже не «випадковий» вечір не з тим чоловіком. Це був навіть невеликий роман, який тривав близько місяця.

Цього разу дружина не була такою безпорадною. Так, перші хвилини вона благала, падала навколішки, просила мене пробачити її. Але коли я сказав, що вдруге це вже зовсім інша справа, вона змінила тактику. Почала у всьому звинувачувати мене. Що я не приділяю їй достатньо часу та уваги. Що їй не подобається, як ми живемо, моя заробітна плата, наша квартира.

Її все це, виявляється, вже давно не влаштовує. Здавалося б, як змінять ситуацію інтрижки з іншими чоловіками? Але розмова вже йшла не про неї, а про мене.

Зрозумійте мене правильно, не було б у нас дітей – я поводився б зовсім по-іншому. Клянуся, якби я дізнався про зраду в день весілля, просто перед усіма її та моїми родичами, я б ні на мить не став сумніватися і все б скасував. Але діти – це інше. Вони ж не винні у гріхах їхньої матусі?

А з іншого боку, де 2 рази, там і 3. І я внутрішньо розумів, що це тепер завжди триватиме. І моїм рогам доведеться рости все вище і все густіше. Чи треба воно мені?

І я вирішив, що так – треба. Нехай ми й житимемо з Наталею як чужі. Нехай вона ходитиме наліво, але ті, кому я дав життя, почуватимуться у повноцінній родині. І крапка. Так повинен робити кожен батько, не тільки я. Така моя думка. А я впораюся.

Але навіть це ще не кінець історії. Якось, спілкуючись із друзями у барі та обговорюючи наших колег, хтось із нас завів розмову на тему подружніх зрад. І майже одностайною відповіддю було просте: “Ну то хай він тест на батьківство зробить про всяк випадок. А що, якщо вона на розлучення подасть?”

І тут я задумався, а правда. Чому я раніше про це не подумав? Хоч знаю. Все одно так звану дружину я вже нічим не скривджу, гірше не буде. Ну ось недавно й зробив я ці тести. На свою голову.

За результатами тесту я батько свого сина, Артема. А дочка в мене зовсім з іншого чоловіка. Наталка навіть не знає, від кого саме.

Живемо ми всі разом уже кілька тижнів, знаючи цю інформацію. Я перестав спати, погано їм. Мені все це дуже не подобається, і я не знаю, що робити. Хочу дізнатися, чи можу я залишити сина у себе, а дружина нехай бере доньку і йде з нею на всі чотири сторони?

Я розумію, що дочка – теж чия дитина, але не моя. Як і Наталка – теж чиясь жінка, але точно не моя. Хотілося б знати, чи візьметься добрий юрист за цю справу? Чи, як завжди, дітей віддадуть матері, а мене залишать без нічого, зате з обов’язком виплачувати аліменти? Які можете дати поради в моєму випадку?

Джерело