Зараз я живу за кордоном. Не так давно я покинула свою рідну країну, про що мріяла колись ще зі шкільних часів, тому що там немає ні роботи, ні інших перспектив, які мені стали доступні за кордоном.

Однак з часом, спілкуючись з цими людьми, я почала розуміти, що просто чужа тут зовсім. Незалежно від того наскільки довго я тут прожила, всі ставляться до мене як до приїжджого, ніхто серйозно мене зовсім не сприймає, важко знайти людину, з якою тобі затишно й добре.

Я відчуваю це на собі під час спілкування і навіть коли просто гуляю, або йду в магазин чи аптеку.

Можливо, мені це просто, здається, більше накручую себе, адже в обличчя мені про це ніхто не говорить ніколи і зі мною всі спілкуються на рівних, але тим не менше я якось це відчуваю на собі.

Можливо таке відчуття у мене через те, що переїхала я сюди досить пізно, коли мені було 29 років.

Все-таки діти, які їдуть в ранньому віці, набагато краще приживаються і відчувають себе в новій країні комфортніше, а дорослим це дуже важко дається.

Невже мені доведеться прожити тут стільки ж, щоб хоча б трішки відчувати себе тут своєю, чи цього ніколи не буде уже? Та чи можливо все це, взагалі?

Повернутися в Україну я так само не можу, тому що тут у мене навчання і всі гроші, які були у мене, вже вкладені. Я не можу знову виїхати і фактично повернутися в нікуди, тому що там у мене нічого не залишилося.

Друзів, особливо, у мене ніколи й не було, а родичі покинули мене ще в юності, якось відвернулися від мене.

Можливо, саме це і стало причиною того, що я відчуваю себе чужою.

Не буду приховувати, звичайно, й те, що в моєму переїзді повно плюсів. Починаючи від тих грошей, які я стала заробляти і тієї якості життя, яку я отримала, на жаль, вдома я не могла добре заробляти, хоча довго шукала хорошу роботу.

А тут в рази вище того, що у мене було за все моє життя. І коли я дивлюся на те, чого я досягла тут, розуміючи, що це не приносить мені задоволення, починаю багато розуміти. Чи дійсно гроші не головне в житті людини?

Важко сказати так, коли у тебе їх немає, і також важко сказати ні, коли вони є. І в підсумку виходить, що моє життя покращилася в рази, але щасливішим я від того зовсім не стала.

Сумно і те, що мені, по суті, це навіть обговорити ні з ким, тому що близько я тут ні з ким не спілкуюся.

Іноземці, безумовно, привітні люди тут, але все це все награно і лише є поверховою ввічливістю. Вже не можу дивитися на їх посмішки, адже в душі не знати, що у них і вони зовсім не привітні до тебе.

тут люди закриті, не люблять незнайомців, а особливо з інших країн. Насправді ніхто не пускає незнайомих людей, особливо іноземців, в свою душу. І їх можна зрозуміти, я ні в якому разі їх не звинувачую. Все-таки я гість у їхній країні, а не повноцінний громадянин.

Так чи інакше, але сподіваюся, що незабаром я зможу розібратися в собі. Я чула, що такий ефект відчувають багато емігрантів, коли відчувають себе чужими в іншій країні.

І якщо це є у багатьох і абсолютно нормально, то значить з цього є вихід. Дуже хочу почути якусь пораду, яка б полегшила мені життя зараз.

Я зараз не можу повернутися додому і тут мені не все так добре, на жаль. Хочу почути людей, які теж відчувають те саме, що й я. Чи нормальні зараз мої почуття?

КІНЕЦЬ.