– Ти дозволив їй дивитися на себе весь вечір? – повернувшись з ресторану додому, почала Віра.

– Кому дозволив? Я ні з ким не розмовляв цілий вечір, окрім тебе, – здивувався Михайло.

– Не вдавай, що ти не бачив. Я бачила, як ти задоволено сидів, – не вгамовувалася Віра.

– Прошу, давай без сварок. Гарний же вечір був. А ти починаєш, Віро, – спробував заспокоїти дружину Михайло.

– Для когось може й гарний, а я цілий вечір стримувала себе, щоб не підійти до тієї жінки і не влаштувати сварку. Міг би щось і зробити! Ти бачив, що я незадоволена, – сказала Віра і пішла у ванну.

– Це твій звичайний стан, — буркнув під ніс Михайло.

– Що ти сказав? Я ж чула, що ти пробурчав, – привідкривши двері вигукнула Віра.

– Я казав, що не можу відповідати за твої дії. Мені треба було підійти до неї та сказати, щоб вона припинила? І як би я виглядав після цього? Може, вона не на мене дивилася, а це лише здогади.

– Так, ти нізащо не можеш відповідати. Аби тільки перекласти свою відповідальність на іншого. Може, прокатить.

– Віра, прошу тебе, це наш вечір, припини. У нас річниця, – тихо промовив Михайло.

– Згадав! Тільки не схоже було в ресторані, що ти про це згадував, доки усміхався цій фіфі.

Михайло голосно видихнув, протер свої окуляри. Руки тряслися від напруження.

Віра закрилася у ванній кімнаті, їй хотілося плакати. Ну скільки ж можна! Знали б, як вона втомилася. Вічно підозрювати, вічно злитися. Нестерпно.

– Гаразд, закрили тему. Давай спати. Я завтра їду до батьків, треба… подумати, — сказала Віра.

Михайло відвернувся. Ліжко м’яко просіло. Віра лягала поряд. Вже щось.

– Моя бабуся казала, як би ви не сварилися з чоловіком, спати лягайте разом. Сильно сваритесь, розширюйте ліжко.

– Твоя бабуся класна була. Мені вона дуже подобалась.

– Я знаю.

– Ти вирішила подумати, подалі від мене?

– Нам обом варто вирішити, що робити далі. Тим більше, я маму не бачила два місяці.

– Знаю, що вона тобі скаже, не те, що твоя бабуся.

– Спи, Михайле. Завтра рано вставати. Підкинеш мене до станції?

Віра їхала в напівпорожньому вагоні і прокручувала в голові сьогоднішній ранок. Михайло мовчав. А вона чекала, раптом він скаже “я сумуватиму”.

У батьківському будинку час застиг. Востаннє шпалери міняли після того, як не стало бабусі, та й підвіконня варто було б пофарбувати. Мама варила борщ.

– Добре, що приїхала. Допоможеш мені. Твій брат не з’являється. На заробітки поїхав. Як твій? Посварилися?

Мама завжди так говорила. Обривала речення та перескакувала з одного на інше. Ось вона про брата і тут же “сварилися”.

– Трохи.

– А хто не свариться. Надовго?

– Не знаю. На тиждень.

– Твоя подруга Світлана приїхала, розлучилася.

– Дякую, що сказала. Якось схожу.

– Краще не ходи. Що вона порадить? Я все життя вашого батька терпіла, та ще й вийшла заміж без любові, хто нас питав. Картоплю сьогодні дістанемо з льоху, нехай проростає перед посадкою. Ночі теплі.

– Добре. Дай мені халат. Я лише спортивні штани привезла із собою.

– Відра знаєш де. Дівчата як поживають?

– Настя переїхала до свого хлопця, а Ліля з Віктором чекають на первістка.

– Виросли.

Дні пролітали швидко. У селі завжди так, тільки-но взявся за одну роботу, вже й вечір. Мати пішла домовлятися з Петром про оранку городу.

Світлана сама прийшла. Вся при параді, шифоновій блузці. Шкіряна спідниця вузька шоколадного кольору. Гарна зачіска.

Віра подивилася на неї як на дружину чиновника, яка випадково забрела в їхній будинок. Вона витерла руки об квітчастий халат матері, поправила розпатлане волосся.

– Привіт, Світлано! Скільки років? А ти така сама, красуня!

– Привіт, Віра. Мені сусідка сказала, що ти сидиш тут тиждень. Хоч би прийшла. Побалакали, таки колись були подругами.

– Та я хотіла, тільки ось сама бачиш, робота кипить. Молодець, що прийшла. Проходь, сідай.

Віра вимила руки в умивальнику та поставила чайник на плиту.

На столі у вазі лежало печиво, Віра нарізала сир скибочками, поставила мамине полуничне варення.

– Ти прямо світишся, Світлано! Як справи, розказуй.

Віра посунула стілець і сіла поряд зі Світланою.

– Як справи?! Добре справи. Я вільна жінка, повернулася додому, допомагаю мамі. Вона стала забудькуватою. Занедужала. Часом мене не впізнає.

– Боже, це погано, Світлано. Мабуть, дуже важко?

– Дивлячись із чим порівнювати, якщо з моїм розлученням, то знаєш, це ще нічого, так, терпимо. Просто поводишся з нею як з маленькою дитиною. Пояснюєш їй по десять разів все.

– Але я бачу, ти тримаєшся Світлано, дивлюся на тебе і не можу налюбуватися. Ти така гарна, і спідниця, і блузка, і зачіска.

– Це знаєш, це на зло. Сходили з донькою в торговий центр і накупила після розлучення собі купу речей, які ніколи б не одягла в шлюбі. Ось як бачиш!

Світлана розсміялася.

– А знаєш, – продовжила Віра, – і я вирішила відпочити від свого. Втомилася, і набридло все. Задумуюся над розлученням.

– Я тобі скажу один секрет, коли більше немає емоцій і ти навіть не можеш розсердитися на чоловіка, або ще гірше тобі все одно, ось тоді – кінець всьому. А поки ще є іскринка у серці, і ти готова боротися, то ще не все втрачено.

Віра задумалася. Що-що, але таких слів від вічно закоханої подруги, вона не чекала. Хто б міг подумати, що Світлана з чоловіком розлучаться. Така пара була, а діти, дочка – дизайнер, син – інженер-конструктор. Не сім’я, а ідеал для наслідування.

– Знаєш, мені здається, і я на тій стадії, – сказала Віра і заплакала.

– Ти що! Коли я йшла, у мене сліз не було. Наче, все висохло всередині. Ось ти пішла від проблеми, бо вирішила для себе, що чоловік має вирішити цю проблему. А це так не робиться, я вже точно знаю. Сама пройшла цей шлях. Якщо кожен візьметься за своє життя і не звинувачуватиме іншого, не побоїться взяти відповідальність на себе, було б набагато легше. А виходить, кожен тягне на себе ковдру замість того, щоб іншу купити. І теплішу, і набагато вільнішу. Розумієш? А я пам’ятаю бабу Марію, вона говорила, нам ще в дитинстві, коли наші батьки сварилися, що подружжя як би не сварилося, повинні спати разом на одному ліжку.

Віра засміялася.

– Ага, ще додавала, чим міцніша сварка, тим ширше ліжко.

Світлана посміхнулася у відповідь.

– Точно. Так що наводь думки в порядок і дуй до свого чоловіка.

Тут Віра не витримала. Зареготала, трохи з стільця не навернулася.

– Ну, а ти Світлано? Що далі? Я ніяк не можу повірити, що ти одна.

– У мене свій план. Мама занедужала – повинна доглядати її. Діти дорослі, успішні. Колишній чоловік – негідник. А я знайду своє щастя! Може тут в селі. Ти знаєш, тут один фермер живе, полями займається, а головне — неодружений. Не хвилюйся за мене. А ти приведи себе до ладу, що за одяг на тобі. Відлякувач чоловіків?

— Мамин халат, — пирснула Віра від сміху.

Вдома було пусто. Михайло на роботі. Віра відкрила холодильник, на подив, там були продукти, набір для самотніх чоловіків. Пару консервів, мисливських ковбасок, засохлий сир та порожній пакет молока.

– Ну, що за звичка, випив, викинь порожній пакет, ні назад у холодильник! Так, стоп, я ж обіцяла собі, – смикнула себе Віра, – добре, що мама передала овочів.

Віра швидко нашаткувала овочі, закинула ковбаски, зверху посипала сиром та свіжою зеленню з грядки. Відправила до духовки на годину. Протерла зі столу засохлі плями кави, подивилася у смітник, на подив, контейнер був порожній. І написала повідомлення:

“Я вдома. Сподіваюся, сумував? Вечеря буде готова за півгодини, не спізнюйся. Люблю”.

Михайло не вірив своїм очам, дружина повернулася. І така легкість у душу зазирнула, що захотілося співати у черзі за майонезом. Він швидко надрукував: “Біжу. Сумував, не те слово. Зачекався. Люблю тебе”.

Через півроку. В супермаркеті.

– Ну, бачиш, вона з тобою заграє?

– Дорога, не хвилюйся. Почекай хвилинку.

Михайло підійшов до жінки і тихо прошепотів: “Знаєте, колись і у вас буде щастя, вибачте, але не зі мною”.

– Що ти їй сказав? – Допитувала Віра.

– Та так.

– Отже, або ти кажеш мені, або купуємо ширше ліжко! – усміхнулася Віра.

– Я просто побажав їй щастя.

– І все?

– Так, але додав “тільки не зі мною”.

– Ось же! Додумався. Люблю, коли ти такий, впевнений.

– А я люблю, коли ти світишся щастям!