– Я просто не розумію, чому я маю з цим змиритися? Заради чого? – Віра запитливо подивилася на свого чоловіка Сергія. Той лише мовчки опустив погляд і спробував змінити тему для розмови.

– Послухай, цей вечір дуже важливий для мами. Вона просто хоче, щоб цього дня ми були поруч із нею.

Віра важко зітхнула, вона не розуміла, як Сергій може не бачити її напружених стосунків зі свекрухою.

– Сергію, це навіть не ювілей. Просто день народження, яких буде ще багато. А мої друзі грають весілля один раз. Я за кілька місяців попереджала, що я буду зайнята цього дня. Адже ми мамі дорогий подарунок купили, щоб загладити провину.

– Віро, але це ж моя мама!

– А це весілля моїх близьких друзів!

Вона різко піднялася з дивана та вийшла на балкон.

Зовні прохолодне вечірнє повітря принесло дівчині трохи спокою і остудило легким подихом обличчя. Віра сперлася на перила і дивилася на міські вогники, намагаючись зібратися з думками. Їй завадив Сергій, який вийшов на балкон. На його обличчі читалася суміш збентеження та смутку.

– Віро, я знаю, з мамою буває важко. У неї… У неї такий погляд на деякі речі. Складний чи… – почав він.

Віра повернулася до нього, вираз її обличчя був рішучим.

– Сергію, це не «особливий погляд». Це її постійне втручання, її постійні засудження. Вона ніколи не втрачає можливості зачепити чи образити мене.

Сергій зітхнув, м’яко провів рукою по її волоссю і відповів:

– Я знаю, Віро. Але вона моя мама. Я не можу сказати їй, щоб вона зупинилася. Ти ж знаєш, що вона виростила мене, коли батько пішов. Вона присвятила мені життя.

– Чому ні? – Запитала Віра, її голос був різким. – Чому ти не можеш заступитися за мене, за нас? Чому я маю постійно відчувати, що я недостатньо хороша для сина Світлани Михайлівни?

Сергій розгубився, але Віра продовжувала:

– Минуло п’ять років, Сергію. П’ять років я жила під її постійну критику, єхидні зауваження та поради, які не більше ніж спосіб нагадати мені, що я не та, кого вона хотіла для тебе. Хотіла бачити поряд із тобою.

– Але я покохав і одружився саме з тобою, – м’яко сказав Сергій. – Я пішов проти матері в цьому питанні. Я зробив так, як ми вирішили з тобою.

Очі Віри сповнилися сльозами.

– О, я це чудово знаю. Твоя мати не втомлюється нагадувати мені, як я зіпсувала її синочка і підштовхнула на слизьку доріжку, – кілька сльози скотилися по щоках дівчини. – Чому ти не можеш поставити її на місце, Сергію? Чому ти не можеш сказати їй, що її поведінка неприйнятна?

Сергій довго дивився на неї, вираз його обличчя був незрозумілий. Потім він сказав:

– Ти права. Мені треба з нею поговорити.

– І не лише про її поведінку, Сергію. Про її постійні питання про дітей. Ми домовилися, що поки що не готові. Але вона постійно порушує цю тему, ніби вона щось вирішує у цій справі.

– Я знаю, Віро. І я поговорю з нею про це також. Обіцяю, – він обійняв дружину і поцілував у чоло.

Віра кивнула, витираючи сльози.

– Я просто хочу піти на весілля своїх друзів, Сергію. Це важливо для мене. І я хочу, щоб твоя мама зрозуміла, що вона не може контролювати все у нашому житті.

Подружжя ще довго стояло на балконі, кожен думаючи про своє.

Наступні два дні Віра ходила пригніченою. Вона не могла прийти в себе після цієї важкої розмови. Дівчина зробила собі чашку кави і вмостилася біля вікна. Надворі накрапав дощ, чудово відображаючи її настрій. Зараз Віра навіть була рада, що Сергій пішов на роботу до банку. А дівчина працювала з дому.

Три роки тому вона відкрила невелику IT-компанію. І зараз у неї у підпорядкуванні вже було з десяток співробітників. Робота приносила їй добрий дохід. Віра навіть заробляла більше за чоловіка. Але Світлані Михайлівні все одно було не догодити. Жінка вважала, що Віра просто сидить вдома та протирає штани. Адже сидячи у зручному кріслі, неможливо добре заробляти.

Від сумних думок Віру відволік телефон, що задзвонив.

– Ганно, привіт! – дзвінок подруги відразу підняв настрій Віри.

– Віро, як у тебе справи?

Секундна затримка все видала з головою.

– Все так погано? Тебе знову дістає ця жінка? – Ганна давно навчилася читати думки своєї подруги.

– Не переживай все добре. Не переймайся моїми проблемами перед весіллям.

– Я тому й дзвоню. Адже ви прийдете? – Дівчина не хотіла, щоб у її важливий день Віра була десь в іншому місці.

– Звичайно! Мені начхати, наскільки це розгніває свекруху. Я не пропущу твоє весілля, обіцяю.

– От і відмінно. До речі, ти пам’ятаєш, що ми з Михайлом потім хотіли в подорож Європою на три тижні вирушити?

– Звичайно, адже я допомагала тобі складати маршрут і купувати квитки.

– Так ось, у Михайла на роботі стався форс-мажор. Він не зможе поїхати. І я подумала, може ми вдвох поїдемо? Чого квиткам пропадати? Мій майбутній чоловік не проти. Він тебе обожнює, – Ганна захихотіла.

Віра посміхнулася. З Ганною та Михайлом вони познайомилися ще в університеті. Разом пройшли голодні студентські роки, підтримували та підбадьорювали один одного. А потім її найкращі друзі стали зустрічатися. І Віра була за них рада.

– Я подумаю, треба з Сергієм поговорити з цього приводу, – зізналася дівчина.

Подруги ще розмовляли близько години, обговорюючи майбутнє весілля та відпочинок. Після цього Віра залишилася у гарному настрої. Вона з новими силами взялася до роботи, залишивши весь негатив позаду.

Коли вхідні двері зі скрипом відчинилися, на душі Віри стало хвилююче. Вона почула знайомий голос Світлани Михайлівни, що пролунав у коридорі. Незабаром вона та Сергій увійшли до вітальні. Віра переконала себе посміхнутися, намагаючись сховати напругу на обличчі.

– Доброго вечора, Світлано Михайлівно, – привіталася Віра.

Літня жінка лише хмикнула, критично окинувши поглядом кімнату і зупинившись на Вірі.

– Сергій розповів, що ти все одно вирішила піти на весілля, – почала Світлана Михайлівна. – А я думала, що ти нарешті почнеш серйозно ставитися до своїх обов’язків невістки.

Віра прикусила губу, перевівши погляд на Сергія, який стояв біля дверей і почував себе незручно.

– Я вже говорила, що ми надіслали дорогий подарунок, щоб компенсувати мою відсутність.

– Але справа не в подарунку, Віро, – заперечила свекруха. – Справа в принципі. У сімейних цінностях. І ще, я не можу повірити, що ти все ще наполегливо уникаєш головного питання!

Віра відчула, як градус напруги піднімається все вище. Вона знала, що “головне питання” зараз прозвучить.

– Світлано Михайлівно, ми вже обговорювали це. Ми із Сергієм заведемо дітей, коли будемо готові. Це не вам вирішувати.

Світлана Михайлівна хмикнула.

— Ну, звичайно, тобі так легко говорити. Сидиш цілий день у своєму зручному кріслі і нічого не робиш. Ти не знаєш справжньої роботи, Віро. Коли я була у твоєму віці…

Віра відмахнулася від неї, її думки пливли в іншому напрямку. Вона звикла до цього: до постійних закидів, нескінченних лекцій. Але від цього легше не ставало. Вона подивилася на Сергія, який уникав її погляду. Його мовчання було гучніше за будь-які слова.

Пізніше, за вечерею, Вірі здавалося, що напруга досягла своєї межі. Світлана Михайлівна була невблаганна, критикуючи все: від їжі до чистоти в хаті. Віра не відводила погляду від своєї тарілки, апетит зник.

– Сергію, суп надто солоний, – скаржилася Світлана Михайлівна. – І в хаті безлад! Хіба ти не бачиш?

Сергій нічого не відповів, його погляд був спрямований у тарілку. Віра відчула, як у горлі наче утворилася грудка. Вона сподівалася, що чоловік заступиться за неї. Що він нарешті заперечить своїй матері.

Але її чоловік, схоже, ще не був достатньо дорослим та зрілим для цього. І їй не потрібен був чоловік, котрий не міг постояти за сім’ю. Постояти за неї. Віра відклала столові прилади і глибоко зітхнула:

– У мене для вас три новини.

І Сергій, і Світлана Михайлівна на неї пильно подивилися. Свекруха не могла повірити, що її тираду зупинили.

– Я буду присутня на весіллі друзів, і це не обговорюється. А після я з Ганною поїду в подорож Європою. А коли повернуся, то подам на розлучення.

Віра вийшла з-за столу і попрямувала до спальні. Вона взяла документи та ключі від машини. Це був і її будинок теж, але зараз вона не могла перебувати в одному приміщенні з Сергієм та свекрухою. Дівчина вийшла з дому, не слухаючи вигуків за спиною. Прохолодний вечір остудив її голову і дозволив упорядкувати думки. Віра дістала телефон і зробила дзвінок:

– Ганно? Я поїду з тобою до Європи. І можна у вас переночувати сьогодні?

На обличчі Віри з’явилася щира посмішка.

КІНЕЦЬ.