Нам з чоловіком Василем вже самим добре за 50, а з нами ще й живе його стара мати. До нашої оселі Валентину Петрівну довелося забрати, бо вона почала здавати на очах. На обов’язок як дітей – доглянути старіючих батьків, але про те, якими проблемами це обернеться, я навіть не здогадувалася!

Самі ми з Волині, живемо вже кілька років в селі, хоча до цього жили в райцентрі. Коли нам із чоловіком Василем перевалило за 50 років, ми вирішили переїхати з ним жити в село. Чому б і ні, єдина дочка вийшла заміж і добре облаштувалася. Ми обидва втомилися від життя в місті, та й хотілося, нарешті, зайнятися простим життям, не думаючи про шум, сміття та вихлопні гази.

Словом, вирішили пожити, як жили наші батьки. Тільки в будинку з гарним опаленням, електрикою та Інтернетом. Вигідно продали свою нерухомість в місті та перебралися в сільську місцину. Про що я, в принципі, анітрохи не шкодую.

Я вважала, що найскладнішою частиною сільського життя для нас буде саме побут. Воду потрібно нести з колодязя, господарювати, тримати птицю, город і ще ми завели кілька кіз. На корову не вистачило б часу і сил, хоча я й примудрилася робити сир із козиного молока, чим, чесно кажучи, пишаюся й досі.

Ну і ще приватна оселя – це вам не квартира. Якимось магічним чином вона постійно потребує ремонту. Нічого особливого, лише косметика.

Але тепер, живучи в будинку, я розумію, чому приватні хати так швидко руйнуються, коли їх покидають господарі. Бетонна коробка в багатоповерхівці в цьому плані набагато практичніша.

Тим не менш, ми з чоловіком досить швидко освоїлися. Він знайшов собі підробіток електромайстром на місці, а я узялася за приготування різноманітних закруток та консервації. Розумієте, щоб у нас завжди було щось про запас.

Не вважаю себе «плюшкіним», але від наявності всяких банок і різносолів у льоху душа наповнюється радістю. Адже це все зроблено із любов’ю, своїми руками з домашніх продуктів. Навіть іноді не хочеться нічого відкривати. Краще купити їжу в міському супермаркеті, а домашнє нехай залишиться «на потім».

І так вийшло, що якийсь час тому моя свекруха, Валентина Петрівна, стала погано почуватися. Діло було навесні. Дерева цвітуть, а свекруха в’яне. Сил не було просто дивитись.

Воно й зрозуміло, жінка вона у віці, виростила трьох дітей, життя минулося. Та й сама вона завжди жила у селі. Тільки не в таких умовах, як це вийшло у нас із її сином. Тому ми й вирішили взяти її до себе на якийсь час. Поки не видужає.

Жодних мінусів особисто я спершу не побачила: місця у нас багато, до міста за ліками чоловік легко може виїхати на машині. А допомогти людині її віку треба. От і чудово!

Довелося трохи повозитися: людина вона з характером, місцями вперта. Не хотіла переїжджати, хоча було зрозуміло, що вдома її нічого не тримає. Одна подруга її жила на іншому кінці села, а продуктами ми їй і раніше намагалися допомагати. Така життєва філософія.

Але через деякий час свекруха перестала чинити опір і ми відвезли її до себе. Виділили гарну, світлу кімнату. Усе підготували до приїзду. Мама мого чоловіка не звикла скаржитися, чим завжди мені імпонувала.

І ви знаєте, через півтора-два місяці сталося справжнє диво. Бабуся стала почуватися набагато краще, у неї з’явився інтерес до життя. Вона навіть допомагала мені по господарству і, що чудово, ніколи не тикала авторитетом.

Ми з нею навіть якось ще більше зблизилися, а вона допомагала мені порадою, коли могла. Але ненав’язливо і взагалі поважала мене, як дружину свого сина. Всім бажаю таких свекрух, ось поклавши руку на серце.

Тим не менш, я б сюди не писала, якби все було тільки добре і чудово.

І проблеми розпочалися. Але не зі свекрухою, а з братом та сестрою мого чоловіка. Справа в тому, що вони час від часу звикли приїжджати до своєї матері у гості. Поговорити про життя, спитати як здоров’я. Та й чоловік був їм радий.

Але в якийсь момент це зайшло аж надто далеко. Першою приїхала сестра. З чоловіком та маленькою дитиною. Привезли навіть якісь подарунки. Але й самі лишилися на 10 днів.

І вони, чомусь, вирішили, що їхній приїзд – це нескінченне свято, в якому мав брати участь увесь наш будинок. Така ось життєва філософія у людей!

І якщо моя свекруха їла як пташка, то її родичі себе зовсім не стримували. Щовечора у нас стіл ломився від продуктів і в цілому атмосфера була помпезна. Люди веселилися, танцювали, ні в чому собі не відмовляючи. Я до такого не дуже звикла, та й півтора тижні гулянок – це вам не жарти.

Поїхавши, родичі чоловіка взяли із собою «на доріжку» ще купу продуктів, які мені довелося іноді ховати. А що робити, якщо я до своїх закруток ставилася як до особистої колекції. Але ж ні, довелося якусь частину віддавати, щоб «дитина» пораділа. Так, маленькі діти люблять тушонку!

Потім приїхав брат чоловіка. І хоч вони з дружиною пробули всього кілька днів, їхня присутність мені запам’яталася великою кількістю напоїв і шумною поведінкою. Я не звикла забороняти чоловікові робити щось. Він уже давно дорослий чоловік.

Але з братом він перетворився на того, хто кричить на весь голос «неадекватку». І так, звичайно, як закуска знову пішли мої улюблені закрутки. Більше того, вони навіть швидше йшли, ніж раніше.

А мені доводилося сидіти із задоволеною свекрухою в її кімнаті і слухати розповіді про те, якими її сини були шибениками в минулому. Наче це було мені й так непомітно.

Попрощавшись і обдарувавши гостей залишками моїх запасів на майбутнє, чоловік пообіцяв, що тепер він буде найслухнянішим чоловіком і весь його вільний час відтепер належить мені. Але що я, мегера якась? Що було, того не повернути.

Але гості, звісно, могли б бути й спокійнішими. І скромнішими. Ну та грець з ними. Однак тепер у мене з’явилася нова проблема.

Написала донька і запитала, чи не будемо ми з батьком проти, якщо через кілька тижнів вони із зятем і онуком приїдуть до нас на якийсь час погостювати? А я що, можу відмовити своїй дочці? Звісно, не проти! Але що поставити на стіл?

Доведеться нам, мабуть, їхати в місто і купувати продукти оптом, та й закинути все в льох. Соромно буде перед дочкою, якщо не зустрінемо її та її родину, як годиться.

Життєва філософія в тому, щоб допомагати сім’ї. Свекруха тепер соромиться, каже, не думала, що все обернеться таким чином. І що дарма вона раніше не вигнала гостей, які засиділися.

Але я її ні в чому не звинувачую. А хто винен у цій ситуації? Мабуть, ніхто. Просто іноді мовчазна згода може ось так вилізти боком. На жаль, не вмію бути суворою з людьми. Характер не той. Сподіваюся, доньці все сподобається, не будемо ж ми ганьбитися перед своєю дитиною.

А наступного року прийдеться закривати в десять разів більше.

Джерело