У вісімнадцять років я глибоко закохалася в Андрія, якому було двадцять.

У нас були схожі життєві цілі, особливо щодо створення сім’ї, і мені не терпілося довести, що молоде кохання може процвітати, незважаючи на нашу недосвідченість. Після семи місяців знайомства Андрій зробив мені пропозицію.

Однак після весілля відповідальність за нашу сім’ю, включаючи новонароджену дочку, повністю лягла на мене.

Андрій, який ще навчався у коледжі, не шукав роботу, жаліючись на відсутність відповідних можливостей.

Я наполегливо працювала, маючи роботу та вищу освіту, але сподівалася на зміну нашої ситуації.

За два роки наші стосунки зіпсувалися.

Пuяцтво, невірність і часті відлучки Андрія стали очевидними.

Зрештою, я не змогла більше ігнорувати правду.

Я пішла від нього, забравши нашу дочку і намагалася знову почати довіряти.

Через три роки я знову вийшла заміж.

Олександр, мій другий чоловік, був разючим контрастом з Андрієм.

Він забезпечував нас, поважав мене і прийняв мою дочку як свою власну.

Я знову набула щастя!

Потім після 5 років відсутності зв’язку Андрій зателефонував, бажаючи побачити свою дочку.

У нього була нова сім’я та син.

Тепер я роздумую, чи потрібен моїй дочці батько, якого так довго не було?