Мама мене завжди надмірно опікувалася. У дитинстві виховувала, не те щоб дуже суворо, але завжди були якісь претензії: якщо суп не доїла – то це цілий скандал, у школі погану оцінку отримала – багатогодинна бесіда та покарання у вигляді заборони на прогулянку з подругами. До музичної школи ходити не хочеш? А чим ти взагалі думаєш займатись? Нічого путнього з тебе не вийде в житті, якщо тобі зараз, у дитинстві робити поблажки! Ну і таке інше…

Коли я стала підлітком – тут взагалі важко довелося. Мама контролювала, з ким я і куди йду. Я навіть із дому тоді тікала. Ну як тікала – поброжу вулицями годину-півтори, і додому повертаюся, йти ж нікуди. А вдома – запах валеріанки та мама з мокрим рушником на голові. І навіть у такому стані вона мене не втомлювалася звітувати.

Коли настав час вибирати, куди піти вчитися, тут мої думки взагалі ніхто не слухав. Підеш у медичний – і все тут! “Я краще знаю, що тобі потрібно”, – казала мені мама. І так вона мене дістала своїми категоричними порадами, що я на зло їй пішла в торгове училище. Мама зі мною місяць не розмовляла!

А потім я вийшла заміж. Рано вийшла, бо хотілося самостійним життям жити. Спочатку ми з чоловіком квартиру винаймали. Мама і тут почала було метушитися, мовляв, нічого вам по чужих хатах блукати, живіть у нас. “Ну вже ні, вибачте”, – вирішила я, а чоловік мене в цьому підтримав. Не те щоб у нього були погані стосунки з тещею – ні, але він бачив, як мені з нею важко.

За кілька років ми купили власне житло, в іпотеку, звичайно. А потім народилися діти: син та донька. Загалом непогано нам окремо жити, але допомога все-таки іноді потрібна. Мама, звичайно, не проти посидіти з дітьми, але тільки після деяких ситуацій я її просити про це не хочу.

Якось нас запросили в гості друзі. Спонтанно це вийшло. Зателефонували та кажуть: «Приїжджайте до нас на дачу, на шашлики». А це був вихідний день, субота. Планувалося, що ми залишимося з ночівлею до неділі. Ось я й зателефонувала мамі та попросила посидіти з онуками у нас. Мама, звичайно ж, приїхала і відпустила нас з чоловіком. Але не минуло й двох годин – дзвонить:

– А що, у вас супу немає? Чим я дітей годувати буду?

Ну немає в нас супу, не зварила я. Ну так є в холодильнику котлети та макарони – голодними діти не залишаться. Але маму це не влаштувало:

– Як же без першого? Я тобі у дитинстві щодня суп варила! А ти – погана господиня та погана мати!

Настрій, звісно, ​​на вихідні було зіпсовано. А коли ми повернулися, на плиті демонстративно стояла величезна каструля борщу. Але він, щиро кажучи, після всього так у рот і не поліз.

А тепер – про свекруху. Вона, на відміну від моєї мами, людина спокійна, десь навіть байдужа. Ні до сина ніколи з порадами не лізла, а тим більше до мене. У нас із нею теж немає душевної близькості, вона для мене – чужа людина. Але в цьому вся й краса!

Попросиш її з дітьми посидіти – будь ласка. Теж, як і мама, прийде за першим покликом. Але мовчки відсидить – слова не скаже, начебто зміну відпрацювала. А мене це влаштовує. Принаймні вона мені мізки не виносить. Ось я до неї і звертаюсь частіше, ніж до мами.

Мамі, звісно, ​​це не подобається. Намагалася вона мені і тут навіяти, що, мовляв, вони обидві бабусі, обидві для онуків однакові, але я дочка, ближче вона мені повинна бути.

Але сильно в цьому не старалася, вистачило тактовності не псувати стосунки із зятем та сваєм. А щодо них, то вони тримають нейтралітет. Не пхають носа в мої стосунки з мамою, за що їм велике спасибі.

Ось так і живемо. Мама, звичайно, рідна людина, але мені з нею набагато важче, ніж зі свекрухою. Хоча свекруха – людина чужа. Найчастіше буває навпаки, але в мене ось так. Нові подруги дивуються, а ті, які знають мене та нашу сім’ю з дитинства, вважають, що це нормально.

КІНЕЦЬ.