Довгі роки я мала почуття до свого начальника, Василя Павловича, чудово розуміючи, що він ніколи не залишить свою сім’ю заради мене.

Я чіплялася за надію, що коли його діти виростуть і з’їдуть з дому, він побачить порожнечу у своєму житті з дружиною і зверне на мене увагу.

Незважаючи на те, що я знала, що наші зустрічі мало що означають у грандіозній схемі речей і що у мене не може бути дітей, я продовжувала чекати на нього, знаходячи втіху в наших коротких побаченнях.

Я намагалася жити далі, навіть у свій час жила з іншим чоловіком,

але це було не те ж саме, що бути з Василем. Зрештою, я змирилася з очікуванням, яке, як не дивно, полегшало, коли мені перевалило за 40. Час минав, життя Василя розвивалася.

Він став дідусем, але наші таємні зустрічі тривали. Я помічала в ньому зміни – втрату ваги, випадання волосся – і запропонувала йому звернутися до лікаря, але він щоразу відмахувався від моїх побоювань.

Чутки на роботі натякали на проблеми у шлюбі Василя, особливо після його тривалих відряджень. Якось я побачила, як водій Василя купує продукти, і дізналася, що Вася живе за містом.

Рухаючись почуттям занепокоєння та цікавості, я відвідала його. Він виглядав старим і немічний. Я дізнався, що він відновлюється після хвороби,

і тому попросив дружину зробити перерву, щоб не показувати свої погіршення. Як би там не було, його дружина подала на розлучення.

Ми провели вечір разом, і я вперше залишилася з ним на ніч. Це було все, про що я мріяла: прокидатися поряд з ним, пити каву та сміятися.

Тепер ми з Василем разом – і навіть одружені. Реакція його сім’ї була холодною: дружина викреслила його зі свого життя.

Мене дивувало лише те, як вона не помічала його страждань. Але, незважаючи ні на що, я задоволена тим, куди нас привело життя.

КІНЕЦЬ.