Я завжди вважала Антона, свого друга дитинства, братом за духом. Ми виросли разом, ділилися секретами та підтримували один одного у важкі моменти.

Але я ніколи не думала, що одного разу він стане моїм чоловіком. “Ти пам’ятаєш, як ми лазили по деревах біля річки?” – сміявся Антон одного разу, коли ми зустрілися на вечорі зустрічі випускників.

“Звичайно, і твоє наполегливе прагнення врятувати мою ляльку, яку я випадково впустила,” – відповіла я, посміхаючись при спогадах про наше безтурботне дитинство.

Того вечора ми довго розмовляли, і я зрозуміла, що Антон змінився. Він уже не був тим хлопчиськом, з яким я ділила тістечка. Він став сильним, впевненим у собі чоловіком, який пережив свої біди та перемоги.

Після цієї зустрічі ми почали спілкуватися частіше. Антон був поруч, коли мені це було потрібно, підтримував мене після моїх двох невдалих шлюбів.

Якось, коли ми сиділи в парку, він раптом сказав: “Ти знаєш, я завжди відчував до тебе щось більше, ніж просто дружбу. Але боявся це визнати.” Його слова вразили мене.

Я ніколи не думала про Антона таким чином, але тепер, дивлячись на нього, я бачила не тільки друга дитинства, а й людину, з якою хотіла провести залишок свого життя. “Антоне, я… Я навіть не знаю, що сказати,” – пробурмотіла я, відчуваючи, як моє серце б’ється швидше.

“Не кажи нічого. Просто подумай про це,” – відповів він, взявши мою руку. Того дня я зрозуміла, що моя любов до Антона переросла з дружби.

За рік ми одружилися. І хоча це був мій третій шлюб, я знала, що він буде останнім – тому що я знайшла своє справжнє кохання в особі свого найкращого друга дитинства.

КІНЕЦЬ.