Сестра втекла з дому, кинувши п’ятимісячну доньку на нас з мамою, коли мені було всього 20 років. Записку залишила, що не про таке життя вона мріяла.

Клопоти і турботи про дитину ми з мамою звалили на свої плечі. Коли Діані виповнилося три роки, і стало остаточно зрозуміло, що Лариса, моя сестра, не з’явиться, ми позбавили сестру батьківських прав, мама оформила опікунство над моєю племінницею.

Діанка називала мене мамою з самого дитинства. Вона росла в люблячій сім’ї, правда, без тата. Мій наречений мене кинув, відмовившись брати на себе відповідальність за чужу дитину. Він тоді так і сказав, що якби Діанка була моєю дочкою, він би не роздумуючи її удочерив.

– Але вона не твоя! Залиш її своїй матері, ми з тобою народимо і ти будеш виховувати наших дітей! – умовляв він мене.

Заміж я так і не вийшла, не склалося. Ми з мамою переїхали на інший кінець міста. щоб злі язики не донесли до Діани зайвого, занадто багато було в курсі тієї негарної історії.

Два роки тому, коли Діані виповнилося шістнадцять, не стало моєї мами. Вона сильно боліла, і, щоб убезпечити нас з Діанка, написала заповіт на мене.

Сестра і тоді не зволила з’явитися. Мені тоді довелося побігати, щоб взяти опіку над Діаною на себе. До недавнього часу, я була матір’ю вісімнадцятирічної дочки.

Я не вийшла заміж, я не народила своїх дітей. Я вклала душу в цю дитину. А варто було з’явитися сестрі на блискучому кабріолеті, з новим смартфоном в руках в якості подарунка, як Діанка попливла.

Дочка кричала на мене, що я зламала їй життя. Що вона могла купатися в грошах разом з матір’ю, а не животіти зі мною, «жалюгідною бухгалтершей», на гроші.

Вона зібрала речі і пішла зі своєю біологічною матір’ю в красиве життя. Я залишилась одна. Я як сомнамбула, ходила на роботу, їла на автоматі, не відчуваючи смаку їжі. Я не знала, який день тижня і яке число.

Прийти в себе мені допоміг мій начальник. Він жартома пригpозив, що звільнить мене з роботи, якщо я відмовлюся піти з ним на побачення. Я пішла, щоб не провести черговий вечір в порожній квартирі. Ви не уявляєте моє здивування. коли через півтора місяці я дізналася про те, що чекаю дитину.

– Та киньте Ви, придумали теж. Ви не уявляєте, скільки жінок народжують у віці близько 40. Чи не ви перша. не Ви остання.

– Ну що, народжуємо? – запитала лікар в жіночій консультації. Я, ледве стримуючи сльози щастя, кивнула головою:

– Народжуємо!

Стас, мій начальник, зробив мені пропозицію, я погодилася. Чоловік і своє дитя – давно забута мрія. І скоро вона стане реальністю. Здавалося, ніщо не може затьмарити мого щастя. Моя дитина. Моя. Її не забере ніяка сестра. Тільки моя.

Ми зі Стасом збиралися на перше УЗД, коли подзвонили в двері. На порозі, з валізами, стояли Лариса, Діана і хлопчик років 13. Про дочку сестра згадала не просто так. Її син від чоловіка-багатія потребував пеpесадки чогось там. Ось вона і поманила наївну Діанку обіцянками красивою і багатою життя.

Мало того, що Діана не підійшла як дoнoр, ще й Ларіскін чоловік з’ясував, що хлопчик, якого він 13 років виховував, зовсім не його син.

Чоловік сестри вчинив благородно – він знайшов дoнoра і оплатив опeрaцію. А потім вигнав Ларису і її дітей. За шлюбним контрактом, який сестра підписала в надії пережити чоловіка, вона залишилася без копійки грошей. І тепер їй потрібна половина квартири нашої мами. І взагалі, за словами сестри, я повинна виїхати, благородно – віддати квартиру сестрі і її дітям.

Ви можете мене засудити – Ваше право. Але я їх виставила. Тепер у мене своє життя, свої інтереси. Сестра-зозуля і дочка-зрадниця в мої плани на життя не входять.

Я 18 років виховувала дочку сестри, але тепер у мене своя сім’я