Я завжди знала, що Вадим – це щось особливе у моєму житті. З того моменту, як я зустріла його у шістнадцять років, була впевнена, що він – моя доля. Він був моєю першою і справжнісінькою любов’ю, і я віддавала йому своє серце без залишку. “Ти завжди будеш для мене особливою, Соня,” – говорив він мені, і я вірила кожному його слову.

Протягом шести років я залишалася йому вірною, навіть коли ми були далеко один від одного, сподіваючись, що одного разу ми будемо разом. Але ось мені виповнилося

23 і я зрозуміла, що весь цей час обманювала себе. Якось, сидячи в кафе з подругою, я несподівано висловила свої сумніви. “Ти ж знаєш, що Вадим спілкується з іншими дівчатами?”

– Запитала мене подруга, попиваючи каву. Я завмерла, намагаючись приховати своє розчарування.

“Так, я знаю… Але у нас все по-іншому”, – невпевнено відповіла я. “Соня, ти така розумна і красива. Чому ти витрачаєш час на когось, хто не бачить тебе справжню?”

– Наполягала вона. Ці слова змусили мене замислитись. Того дня я довго гуляла парком, розмірковуючи про свої почуття до Вадима. Я зрозуміла, що, можливо,

він і був моїм першим коханням, але це не означало, що він повинен бути останнім. Наступного тижня я зустріла його. Ми сиділи на лавці, і я зібрала всю свою мужність, щоб сказати йому правду.

“Вадим, я завжди буду вдячна тобі за всі чудові моменти, але я не можу більше жити ілюзіями.

Мені потрібно рухатися далі,” – сказала я йому, відчуваючи, як моє серце важчає з кожною секундою. Він кивнув, зрозуміло посміхнувшись, і я відчула, як з мене спадає вантаж.

Я зрозуміла, що інколи треба відпустити минуле, щоб здобути щастя в майбутньому.

КІНЕЦЬ.