Михайло завжди повертався додому з роботи через парк.

Там він часто бачив його – цього дуже вже літнього чоловіка, і завжди у супроводі іншого, такого дбайливого, що одразу було зрозуміло – це його син.

Вони повільно гуляли парком, тихо про щось розмовляючи. Лише одного разу Михайлу вдалося почути фразу:

– Ти, батьку, головне не хвилюйся. Кардіограма в нормі, значить здоровий.

– Як добре, – подумав тоді Михайло. – З таким сином літньому батькові не страшно доживати свого віку…

Сам він втратив батьків, це було важко усвідомлювати їх відхід. І якби не Надія, його кохана дружина, невідомо, як би він усе це пережив. Надія втішала його як могла, і Михайло впорався…

…Того вечора він знову йшов через парк і побачив знайомого літнього чоловіка, якого зовсім не хотілося називати старим.

Але тут його увагу привернула одна дуже цікава деталь.

Старенький був сам.

Він сидів на лавці в глибокій задумі і годував голубів.

Михайло не зміг пройти повз – раптом щось трапилося.

– Здрастуйте. Ви сьогодні один? Чи чекаєте когось?

Чоловік підняв голову і глянув уважно на Михайла.

– Я один. Син з температурою, вдома відлежується. А ми знайомі?

Михайло сів поруч і розповів, що давно вже зустрічає їх у парку, назвав своє ім’я й запропонував допомогу, якщо потрібна. І старенький зненацька розговорився.

– Ви не повірите, дорогенький. Тільки зараз, у свої вісімдесят з гаком, я відчув, що старію. Ось як дружину втратив два роки тому, так і почало здоров’я підводити: то одне, то інше. І якби не син… А у вас є сім’я?

– Так, дружина і син студент.

– Бережіть їх, як зіницю ока, Михайле. Я ось не вберіг свою першу родину. Не можу сказати, що шкодую про це. Але й забути не можу, особливо синочка. Йому зараз уже п’ятдесят з гаком, а я його все хлопчиком пам’ятаю. Як вони поїхали тоді, так більше й не бачилися. Йому всього десять років було.

І він розповів історію, що дружина поїхала за кордон із сином після розлучення.

Він сумував, переживав. І навіть зумів навідатися одного разу. Але син був у якомусь спортивному таборі, а дружина наполегливо просила більше не приїжджати.

– Так я й повернувся ні з чим…

Михайло відчув, що чоловікові, якого звали Іван Петрович, прямо хочеться виговоритись.

Він був балакучий, зізнався, що теж не раз помічав його. Але тут закрапав дощ і Михайло запросив його у невеличке кафе. Старий не відмовився, замовив собі чай із тістечком і продовжив свою розповідь.

– А коли повернувся з цієї поїздки, то в мене, пам’ятаю, серце защеміло, що я свою матір уже рік, як не бачив. І вирушив до неї сюди, в це місто. Відпустки тоді щомісяця були, час дозволяв. Приїхав і застав у неї чужу жінку з хлопчиком. Новою сусідкою вона виявилася.

Чоловік дістав з кишені велику картату хустку і витер сльози. Михайло його не зупиняв, пив каву мовчки. Додому тільки подзвонив, сказав, що затримається.

– І ось дізнався я, що мати злягла. А ця Софія доглядає за нею. І поїсти приготує, і в аптеку сходить, і в магазин. А мене мама як побачила, так і підскочила на радощах. Соромно мені тоді стало і пообіцяв я, що не залишу її одну. Повернувся додому, з роботи звільнився, квартиру продав колишньому колезі і сюди, до матері подався…

…Потім ішла зворушлива розповідь про те, як він приїхав назад і побачив у матері на колінах сусідського синка, вона йому казку розповідала.

Михайло підійшов, обійняв матір, а хлопчик теж до нього припав і «татом» назвав.

– Всі засміялися, Софійка почервоніла, а хлопчик рученятками мене обійняв, і в моїй душі все перевернулося. Наче свого до себе пригонув. Так і прийшов кінець моєї самотності. Ні на хвилину не пошкодував я, що пов’язав свою долю із Софійкою.

Іван Петрович був старший за дружину на десять років, синочка її Максимчика всиновив одразу ж. Про батька його спитав у Софійки, вона відповіла, що був батько, та й сплив. Ще до народження Максимчика зник.

– Софійка зізналася мені тоді, що розписані вони не були, молода була, закохалася в красеня, ось так все й вийшло. І я подумав – навіщо таке кохання, яке закладає сум у серці? Ми довге життя з Софійкою прожили, а запитаєте мене, чи любов у нас була? Та хто ж його знає? Більше, аніж любов, відповім я вам.

– А в першому шлюбі було кохання? – не втримався від запитання Михайло.

– Перший раз одружився я з палкого кохання, Софійка он синочка народила через кохання своє. А толку? Так, синів ми маємо. А другі половинки? І чи потрібні вони? А ось із Софійкою ми не половинки, ми як одне ціле були. Розумієш? І за мамою моєю доглядали, і Максимчика виховували, і один одного шкодували, і у всьому підтримували.

Михайло слухав старого і розумів, що той хоче сказати. І тішився в душі, що в них з Надійкою все одразу якось вийшло: і кохання, і підтримка, і син росте, справжня родина. Пощастило йому!

– Ми з Софійкою працювали багато, важкі роки пережили, тоді ж і маму мою поховали. Один на одного не ображалися, не було на що. Це зараз сваряться подружжя часто: у когось борщ не наваристий, у когось ще щось. А у нас все було добре, головне Максима виростили, виховали.

Голос старого здригнувся, і знову пауза повисла. Михайло запропонував його додому провести, Іван Петрович не відмовився, а дорогою закінчив свою історію.

– Максим вивчився, роботу знайшов, то й жили по сусідству. Ми з Софійкою в маминій квартирі, а він у своїй. І ось два роки тому дружини не стало…

Тяжко ми з Максимчиком пережили це горе, Михайле, дуже тяжко.

Але син мене своєю турботою огорнув, не залишає, хоч і сім’я в нього.

Вдень на роботі, а всі вечори зі мною. Сьогодні тільки заслаб щось. І ось скажи мені, як же ж так вийшло, що свій син став мені зовсім чужим, а чужий – рідним і близьким?

На це запитання у Михайла відповіді не знайшлося. Вони повільно підходили до будинку, коли побачили Максима, який поспішав їм назустріч. Він підійшов, узяв батька під руку і подякував Михайлу за турботу.

– Навіщо ти встав, синку? – запитав Іван Петрович. – Дійшов би я, ось і Михайло допоміг мені.

– Краще мені вже, тату. Проспався і полегшало, а за тебе хвилюватись став, на пошуки вирушив. Ти не втомився?

І звернувшись до Михайла, знову сказав:

– Дякую, що провели.

А Іван Петрович додав:

– Бережи сім’ю, Мишко. Немає нічого дорожчого на світі, аніж турбота про дружину та сина… Вони найголовніші у твоєму житті. Ще побачимось…

…Михайло довго дивився їм услід – сину і батьку, а в серці з’явилося почуття, що правий він, цей навчений життєвим досвідом старий.

Юнацька любов проходить, а на зміну їй приходить або байдужість і порожнеча, або душевна близькість, подяка тому, хто поруч. І все від самих людей залежить.

Йому пощастило – дорожче за дружину і сина в нього нікого не залишилося в цьому житті. Але він любив їх. Любить так, як і має любити чоловік і батько – без питань, роздумів та сумнівів.

Це, певно, і є сімейне щастя…

КІНЕЦЬ.