Анатолій та Арина прожили у шлюбі 23 роки, і їхнє життя, здавалося, текло розміреним і передбачуваним руслом. Вони ділили побут, виховували двох дітей та підтримували один одного у всіх труднощах.

Але одного вечора, після вечері, Арина раптово звернулася до чоловіка з серйозним виразом обличчя. “Анатолію,” – почала вона, – “якщо ти хочеш, щоб наш шлюб продовжився довше, тобі слід переглянути своє ставлення до мене.” Анатолій був приголомшений.

Він завжди вважав, що їхній шлюб – зразок сімейного щастя.

“Що ти маєш на увазі?” – Запитав він, намагаючись приховати свою розгубленість. “Ти дбаєш про сім’ю, це правда,” – продовжила Аріна, – “але ти забув, як бути моїм партнером, другом. Ти не слухаєш мене, не помічаєш моїх почуттів.” Анатолій відчув, наче його розбудили від довгого сну.

Він згадав, як у молодості вони ділилися мріями, планами, радощами та переживаннями. Але згодом їхні розмови стали стосуватися лише побутових питань та проблем дітей.

“Ти маєш рацію: я забув, що таке бути не тільки чоловіком, а й другом,” – зізнався Анатолій, з подивом виявляючи, що його слова виходять із глибини серця. З цього дня Анатолій почав змінюватись.

Він почав більше уваги приділяти Арині, їхнім спільним інтересам.

Вони стали разом ходити на виставки, відвідувати театр, проводити вечори, наповнені розмовами про все на світі. Анатолій намагався слухати та розуміти свою дружину, а Арина, у свою чергу, цінувала його зусилля та відгукувалася теплотою.

Їхній шлюб, який здавався звичним і непорушним, набув нового дихання.

Анатолій та Арина зрозуміли, що навіть після 23 років спільного життя вони можуть впізнавати один одного заново, зберігаючи свої стосунки живими та насиченими.

КІНЕЦЬ.