Степан зі своєю дружиною Ольгою сперечалися на кухні з самого ранку.

-Ти зараз це серйозно, Ольго? – дивувався Степан.

– Чи ти так жартуєш? Як же ти кажеш, що нічого цього не було, коли я на власні очі бачив, як ти стояла тут, на цій кухні з Андрієм Петровичем і…

-Що ти бачив, що? – спитала Ольга.

– Це просто смішно.

-Я все бачив, Ольго. – відповів Степан. – Все!

-Ти не міг нічого бачити, бо нічого цього, про що ти говориш, не було!

Степан очі вирячив від здивування.

-Як не було? – вигукнув Степан.

– Хочеш сказати, що то не ти була з Андрієм Петровичем на кухні? І ви не розмовляли? І ти не гладила його по плечу, не тримала за руку і не…

-Тобі здалося, – спокійно сказала Ольга.

-Як здалося, Ольго? Як здалося, коли я…

-Я не могла цього зробити, Степане, – сказала Ольга. – Мабуть, ти мене з кимось сплутав. Побачив щось там таке, до ладу не розглянув, не розібрався, а надумав собі всякого. І тепер з ранку мені псуєш настрій.

-Ольго, це що, жарти в тебе такі?

-А чому ти тоді одразу мені про це не сказав? Чому не зайшов на кухню, не зажадав від мене та Андрія Петровича пояснень? Чому?
Степан мовчав, сердито дивлячись на дружину.

-Не сказав, бо не хотів сварки, – подумав він.

-Га? Мовчиш? Бо нічого цього не було. Ну, зізнайся, що ти все це зараз вигадав. І тоді я тебе пробачу. І взагалі, Степане, ти коли вигадуєш щось, одразу піти від тебе хочеться.

-Ольго, якщо ти зараз же… – вів далі Степан.

На кухню увійшла їх вісімнадцятирічна донька Люба. Вона хоч і почула, і зрозуміла не все, але швидко зробила з цього свої висновки.

-Тату, не кричи, – сердито сказала Люба. – Якщо вже не правий, то вибачся. А то мама й справді втече від тебе. Що робити будеш?

В цей час на кухню прийшов син Леонід.

-Що ми всі тоді робитимемо, якщо мама піде? – багатозначно сказав Леонід, почувши останні слова сестри. – Тож, тату, якщо винен, то краще вибачайся.

-Діти! – вигукнув Степан. – Як же це? Невже й ви проти рідного батька? Та невже ви не розумієте, що зараз, на ваших очах, ваша мама мене…

-Будь чоловіком, батьку, – серйозно сказав син. – Навіть якщо мама винна в чомусь, поступися. Ти ж сам мене цьому вже дев’ятнадцять років вчиш.

-Сину, є речі, які чоловік не може…

-Не кажи зайвого, тату, – сказала Люба. – Краще перепроси.

-Доню? – тихо промовив Степан. – Повір! Я ж…

-Тим більше, тату, якщо ти сам не правий, – додала Люба. – А ти не маєш рацію. Бо я все чула.

-Ми сьогодні снідати будемо? – запитав Леонід.

Ольга посміхнулася, гордо подивилася на чоловіка і почала розкладати кашу по тарілках.

-Якщо ви так! Якщо ви всі проти мене, – сказав Степан. – То я взагалі сьогодні не снідатиму. Зрозуміло?

-Та будь ласка, – сказала Ольга.

-Знаєш, що, Олечко, – сказав Степан. – Дякуй, що тут діти. Не хочу при них розповідати, яка в них мати.

-І правильно зробиш, тату, – сказала Люба.

-Будь чоловіком, батьку, – сказав Леонід.

-Дякую, діти, – сказала Ольга.

-Та вже ж, дякую, діти, – сказав Степан, неквапливо підвівся з-за столу і вийшов з кухні.

-Ти думаєш, Ольго, що перемога залишилася за тобою? – думав Степан. – Думаєш, що будеш брехати, обманювати і тобі все сходитиме з рук? Як би не так. У цьому, Ольго, твоя помилка. З цього дня я починаю стежити за тобою. Не знаю, скільки часу пройде, але ти обов’язково попадешся…

Степан місяць стежив за дружиною. І він таки побачив, що хотів.

Ольга тоді знову була на кухні, протирала ганчіркою підлогу.

-А-а! – крикнув Степан, коли Ольга почала полоскати брудну ганчірку в мийці. – А кажеш, що ніколи цього не робила! І тоді було те саме. Тільки тоді ти розмовляла з Андрієм Петровичем. Я скільки разів казав тобі, Ольго, що ганчірки не можна мити в мийці. Мийка від цього засмічується. Розумієш ти це, чи ні? А потім дивуєшся, чому вода у мийці стоїть. Звичайно, вона стоятиме, бо ти весь бруд туди змиваєш. І всі засмічення в раковині, Ольго, з твоєї вини.

Ольга мовчки дивилася на чоловіка.

-Що? Нічого сказати? Ну, визнай, що я мав рацію.
Ольга мовчала. В очах у неї були сльози.

-Гаразд, – поблажливо сказав Степан. – Я – не злопам’ятний. Мені головне було довести, що я правий. Все. Я пішов на роботу. Снідати не буду.

Весь день Степан був у радісному настрої. Ну, а як же ж! Адже він застав свою дружину «на тому самому місці».

Увечері, після роботи, Степан їхав додому і мріяв, щоб ще такого сказати Ользі, щоб вона на все життя запам’ятала, що обманювати чоловіка не можна.

Але нічого сказати він не зміг.

-Ти досягнув свого, тату, – сказала Люба. – Мама пішла від тебе.

-А заразом вона пішла і від нас, – сказав Леонід.

-Як пішла? – не зрозумів Степан.

-Горді жінки, тату, дуже просто йдуть, – сказала Люба. – Вона взяла тільки найнеобхідніше і пішла, сказала, що їй нічого від тебе не треба, – сказав Леонід. – Що все разом нажите вона залишає тобі.

-У тому числі й нас, тату, – сказала Люба.

-Чим ти її так розізлив, тату? – запитав Леонід. – Я ніколи не бачив маму в такому гніві. Коли я спробував щось у неї спитати, вона махнула рукою і сказала, щоб я не плутався під ногами, бо я викапаний батько і, мабуть, стану таким же ж байдужим, як і ти, тату. А я не хочу бути таким, як ти. Я інший…

-Справді, тату, що ти зробив? І взагалі як ти міг?

І Степан пояснив дітям, що місяць тому мийка засмітилася, і він її прочистив.

А перед тим він бачив, як Ольга споліскувала в цій самій мийці брудну ганчірку.

-Тому що витирала підлогу, – пояснював Степан. – Після того, як її тато і ваш дідусь Андрій Петрович випадково впустив на кухні миску з виноградом.

Андрій Петрович тоді ще вибачався і хотів сам все прибрати. А Ольга йому цього не дозволила. Ольга витирала підлогу і заспокоювала вашого дідуся. А потім вона сполоснула цю брудну ганчірку в мийці.

Степан глибоко зітхнув, щоб заспокоїтися.

-Я це все бачив на власні очі, діти, – сказав Степан. – Як вона протирала ганчіркою підлогу, а потім споліскувала цю ганчірку в мийці. І це ваша матір. А так не можна. Треба було сполоснути ганчірку в тазику. І все це вилити в унітаз. І скільки разів я це їй казав. А вона не розуміє. Але каже, що так не робить. Але сьогодні я її вранці впіймав… Прямо тут…

-Ого, тату, – тихо промовив Леонід і похитав головою. – Я від тебе такого не очікував.

-Та що такого? – вигукнув Степан. – Леоніде! Я не розумію. Ти ж мій син! Невже й ти… Леоніде, не розумієш мене?

Леонід усім своїм виглядом показав, що не розуміє батька і не поділяє його погляди життя.

-Ну ти даєш, тату, – сказала Люба. – Якби мені було куди піти, я теж, як мама, пішла б.

-Любонько, доню, та що ж ти таке кажеш? – вигукнув Степан.

-Мама сказала, щоб ти не намагався її шукати, – гордо сказав Леонід. – Сказала, що сама все вирішить. Сказала, якщо що, сама тобі подзвонить.

-Ну що? Тепер ти щасливий? – запитала Люба. – Добився свого? Залишив дітей без матері й радієш?

Степан не знав, що й відповісти на це. А діти не розмовляли із ним три тижні. І всі ці три тижні Степанові здавалося, що він спить і йому сниться поганий сон.

Сон закінчився, коли Ольга повернулася додому.

Вона одразу повідомила, що повернулася назавжди і пробачає Степана за його хамство, хоч він цього й не вартий.

-Ти хочеш щось спитати? – поцікавилася Ольга.

-Ні, – впевнено відповів Степан. – Все зрозуміло. Запитань немає. Все й так ясно…

-Ти питаєш, чому я повернулася? – сказала Ольга. – Бо маю дітей. Так. І я несу за них відповідальність. Зрештою, літо закінчилося і… – Ольга сумно зітхнула, згадуючи ці три тижні, проведені на морі. – Я маю бути поряд з ними.

Степан на це тільки мовчки кивнув головою на знак розуміння та цілковитої згоди.

-Тебе, мабуть, цікавить, де я була?

І на це Степан відповів лише мовчазними жестами голови та рук. З чого випливало, що нічого такого його не цікавить.

-Ти, здається, хотів навчити мене мити підлогу? – спитала Ольга. – Пам’ятається, ти казав щось таке дуже цікаве щодо мийок, тазиків та ганчірок? Ні?

-Ні! – рішуче сказав Степан. – Нічого такого, Ольго. За кого ти мене маєш? Це не чоловіча справа пхати свій ніс у тазики, мийки і… Як ти сказала? Брудні ганчірки?

-Брудні ганчірки, якими миють підлогу, – уточнила Ольга.

-Це просто смішно, Ольго, – сказав Степан. – Я не міг цього бажати. Вчити тебе? Мабуть, ти мене з кимось сплутала, Ольго. Побачила щось там таке, до пуття не розібралася, от і надумала собі всякого.

-Мабуть, ти маєш рацію, – сказала Ольга трохи подумавши. – Це я сама щось там вигадала, а тебе звинувачую. Ти мене пробачиш?

Поставивши це питання, Ольга пильно подивилася на чоловіка. Степан правильно зрозумів цей погляд і дав на це питання єдино правильну відповідь.

-Тобі нема за що вибачатися, кохана, – відповів він…

…Тільки наприкінці вересня Степан дізнався, де саме була його дружина ті три тижні. Його обуренню не було меж.

-Як ти могла, Ольго? – кричав Степан. – Можна сказати, весь серпень ти… Та хто ти після цього? Та як ми після цього можемо бути разом? Та після такого я просто не знаю, я…

-Ти чого хочеш, Степане? – спокійно спитала Ольга.

Перш ніж відповісти, Степан довго дивився Ользі у вічі.

-Ну? Говори, не соромся, – сказала Ольга.

Набравшись мужності, Степан сказав, що хоче.

-Нема проблем, – сказала Ольга. – І варто було так хвилюватися. У жовтні навіть краще.

Через тиждень вони удвох поїхали на море за кордон іще на три тижні.
Діти намагалися напроситися з ними, говорили щось про те, що їм без мами й тата буде самотньо, що без них вони не впораються, що вони теж хочуть на море.

Але Степан з Ольгою тільки посміхнулися у відповідь…