До грошей я завжди ставилася дуже бережно, і навіть в найважчі часи мені вдавалося хоч трохи, але відкласти, тому я не розумію тих людей, які живуть сьогоднішнім днем і не думають про завтра. Такою людиною є моя рідна сестра. Люба нещодавно на мене образилася, бо я відмовилася їй позичити гроші.

Я лише нещодавно з Італії повернулася, зрозуміло, що з пустими руками я не приїхала. На чужині я гарувала 12 років, за цей час я свій будинок підлатала гарненько, сину квартиру однокімнатну купила, і собі трохи євро у сховок поклала. Чи буду повертатися назад, я ще не вирішила, поки що до літа планую бути вдома, а там побачим.

З сестрою у мене ніколи не було аж надто теплих стосунків. Я старша, а Люба молодша за мене на 3 роки. Нам в свій час батьки записали будинок. Я хотіла, щоб ми його зберегли, щоб мати таке собі родинне гніздечко, аби було куди приїжджати всією родиною. Та сестра наполягла на тому, що зараз час важкий, і їй не до родинних сентиментів. Люба захотіла наш спадковий будинок продавати.

У мене не було виходу, не залишу ж я свою половину? Одним словом, знайшла вона покупців, грошима ми поділилися. Тоді ми обидві отримали пристойні гроші. І яким же було моє здивування, коли не минуло і пів року, а сестра прийшла до мене із сльозами на очах, і стала просити, щоб я їй позичила гроші.

– Я тебе знаю, у тебе точно є, ти не могла їх так швидко потратити, – стала проситися Люба.

– Я теж тебе знаю… Ти могла, – кажу.

Люба так слізно просила мене її виручити, що я дала їй цю суму, яку вона просила. Ми домовилися, що поверне вона мені їх через місяць. Але минув місяць, два, три, а сестра і словом не обмовиться про борг. Тоді я зібралася, і пішла до неї сама, кажу, мовляв, так і так, ти обіцяла.

А вона, замість того, щоб попросити відстрочки, чи щось пояснити, ще стала звинувачувати мене в тому, що я жадібна, бо маючи в шухляді купу грошей, я у неї хочу останнє забрати. Розмова була настільки неприємною для мене, що я зареклася тоді нікому нічого більше не позичати, а особливо Любі.

Якийсь час ми з нею не спілкувалися, а тепер я додому повернулася, а у сестри та ж проблема – у неї грошей нема, а в мене є. Тому вона знову прийшла зичити. Цього разу йшлося про тисячу євро.

Ці гроші у мене є, але знаючи свою сестру я розумію, що мені їх не зичити, а дарувати доведеться. А я не хочу! Людина за все життя так і не навчилася розпоряджатися своїми грошима, то чому я постійно повинна відчувати себе винною, що в мене більше грошей, ніж у неї. Зрештою, хто їй заважав, за моїм прикладом, теж їхати на заробітки?

– Гроші – це ж лише папірці, а ти своїй рідній сестрі в допомозі відмовляєш, – плачеться Люба.

Гроші їй я не позичила, але вже не впевнена, чи правильно я зробила?

КІНЕЦЬ.