Я познайомилася з Андрієм, коли ми обидва навчалися у другому класі. У шкільні роки я була досить товариською і легко знаходила спільну мову з багатьма хлопцями, але Андрій завжди тримався особняком.

Він здавався мені загадковим і недоступним, що тільки підігрівало мою цікавість.

Протягом усіх шкільних років я намагалася зав’язати з ним розмову, але він коротко і без особливого інтересу відповідав. Я не могла зрозуміти, чому він так до мене ставиться. Все змінилося у день випускного.

“Привіт, Андрію! Ти виглядаєш сьогодні просто чудово,” – сказала я йому, сподіваючись на більш відкриту розмову.

“Дякую, ти теж,” – відповів він несподівано тепло, і його очі зустрілися з моїми. “Я хотів сказати тобі дещо вже дуже давно…” Моє серце забилося швидше.

Я не могла повірити, що це відбувається. “Я завжди був у тебе закоханий,” – зізнався він, і його голос тремтів від хвилювання.

“Але я боявся підійти і заговорити. Я не знав, що сказати, як вести себе…” Я відчувала, як хвилювання захльостує мене. Ці слова змінювали все.

Тоді я зрозуміла, що Андрій завжди був до мене не байдужий, але я просто не усвідомлювала цього до цього моменту.

“Андрію, я… Я ніколи не думала, що ти до мене так ставишся,” – сказала я, відчуваючи, як мої щоки покриваються рум’янцем. “Я завжди думала, що ти не зацікавлений у мені.”

“Я завжди був надто сором’язливий,” – зніяковіло посміхнувся він. “Але я не міг більше мовчати.

Сьогодні особливий день.” Ми провели весь вечір разом, говорячи про все на світі, ніби надолужуючи втрачений час. З того вечора наша дружба перетворилася на щось більше.

І це було початком нашої спільної історії, повної відкриттів та радості спілкування.

КІНЕЦЬ.