Марія Петрівна попила чаю, зʼїла булочку з маком і вже збиралася йти спати, як раптом на столі задзвенів телефон.

-Хто це так пізно дзвонить, – здивувалася жінка і взяла телефон.

-Бабусю привіт, – пролунав голос Степана у слухавці.

– Це я не зі свого номера дзвоню. Можна я зараз до тебе прийду?

-Ну, звичайно, приходь! А що трапилось? Вже так пізно, – здивувалась Марія Петрівна.

-Та тут таке… – раптом замʼявся онук.

– Я потім розкажу.

І поклав слухавку…

Марія застигла з телефоном в руках.

Вона знову пішла ставити чайник, діставати з холодильника смаколики для Степана.

На душі було неспокійно. Що ж сталося, що внук так пізно вирішив прийти?

Вона хотіла подзвонити дочці. Але потім вирішила почекати.

Хай онук спочатку розкаже, а то раптом скаже чогось зайвого… Якби щось серйозне було, то дочка сама давно б уже подзвонила.

Внук прийшов не сам – молоденька, струнка дівчина нерішуче виглядала з-за його спини.

-Це Юля, – заявив з порога Степан. – Моя дівчина. Наречена. Ми одружитися вирішили. Можна ми залишимось у тебе переночувати?

Марія Петрівна запитливо переводила погляд з онука на дівчину.

-Бабусю, я з батьками посварився. Потім все розповім. Ми потім знайдемо собі квартиру і підемо від тебе. Просто зараз нам нікуди йти…

-Ну що ж, ходімо пити чай. Залишайтеся. Але спати будете у різних кімнатах! Юля в одній кімнаті зі мною ляже, а ти в залі на дивані поспиш! – рішуче сказала жінка.

Юля збентежилася, навіть почервоніла, а Степан засміявся.

Після чаю Марія провела Юлю в свою кімнату, дала їй постільну білизну і вказала на диван, де та спатиме.

Дала їй свіжу нічну сорочку, рушник, показала де ванна, де що знаходиться. Сама повернулася до Степана.

Юля їй дуже сподобалася – гарненька мила дівчина. Правда дуже сором’язлива, тиха. Але це, скоріше, переваги, аніж недоліки.

-Ну що, розказуй, внучику, – сіла Марія за стіл.

-Бабусю, ми з Юлею вже рік дружимо. У неї там вдома теж проблеми… У них однокімнатна квартира, а мати нещодавно зійшлася із одним чоловіком, заміж зібралася за нього.

Тому чоловікові Юля, заважати почала. От і почалися сварки. Мати завжди на стороні чоловіка. Юля то в однієї подруги, то в іншої ночувала.

Потім, як і я, на заочне перейшла, пішла працювати.

Тепер із двома дівчатами одну кімнату в якоїсь старенької на трьох орендують.

Мати їй взагалі не допомагає, а Юля дуже хороша. Правда, бабусю, сама зрозумієш. Вона добра і дуже серйозна.

-Ну це все добре, а в тебе, що трапилося? – запитала Марія Петрівна.

-Та знову через інститут посварилися, – зітхнув Степан. – Я знову сказав, що наступного року все одно перейду в інший інститут, а вони сваряться.

Ну не потрібен мені їхній бізнес! Я ж завжди казав, що все одно буду лікарем! Ну ніколи й ніким більше не хотів бути!

Це вони вирішили за мене, що я маю працювати в їхній фірмі, а з часом очолити її.

А мені їхні гроші і прибутки не потрібні! Я не хочу так жити! Я користь людям приносити хочу! Ти ж сама знаєш, про що я завжди мріяв…

-Але, Степане, батьки ж хочуть тобі тільки добра. Я розумію, що не в грошах щастя, але ж вони це заради тебе роблять. Хочуть, щоб у тебе все було добре і щоб ти не потребував ні в чому…

-Бабусю, ну хоч ти не починай! Ну і чого вони особливого домоглися? Вічно тільки сидять і думають, де в чому вигоду знайти, як і куди краще вкластися, щоб більше заробити.

Не таких великих вони й прибутків досягли. Тільки вічні проблеми. А я не хочу так! І їхніх грошей не хочу! Я сам зможу забезпечити себе і свою сім’ю. Ти знаєш, що я сам працюю. У них не прошу грошей.

А тут вони дізналися про Юлю. Почали обурюватися, що не пара вона мені, бачте.

Батько там уже мріяв одружити мене з дочкою якогось свого партнера.

Вдома тепер тільки й говорять, яка Любочка хороша дівчинка, яка розумниця і красуня, яка родина хороша, які батьки чудові, які перспективи в мене з’являться…

Та ну! Слухати це не можу. Вони між собою вже все вирішили за нас і вже заочно одружили.

А Люба ця – гарна дівчина! Відчайдушна така. Хлопець у неї давно є, але батьки її теж чути про нього не хочуть.

Так вони вирішили взагалі вдвох поїхати подалі від батьків…

Ну гаразд, я не про це. Я тут сказав, що домовився про переведення в інший інститут, мене одразу на другий курс візьмуть. Без іспитів. А батьки проти.

А тут я ще про Юлю сказав, що люблю її, одружуватися хочу, що їй жити ніде – ну тут і почалося… Їм, бачите, не подобається вона – сім’я у неї не така, статус не той, грошей у них мало і все таке.

Життя я своє, мовляв, зіпсую і все життя буду працювати, щоб сім’ю забезпечити. Копійки зароблятиму, кажуть…

Бабусю, ну ми ж уже дорослі люди – Юлі 19 років, мені 21, ну чого вони мені постійно диктують, де вчитися, ким працювати, з ким зустрічатися, кого любити, з ким одружуватися?!

Ну, не можна ж так! Мені не хочеться з ними сваритися, ображати їх не хочеться, а вони ж не хочуть по-доброму розуміти!

Та хай самі були б якимись багатіями, а то зовсім недавно простими роботягами були.

Тепер бізнесом почали займатися, щось стало виходити. Ну стали більш-менш забезпеченими, ну навіщо ж вдавати з себе мільйонерів?! Все напоказ, щоб всі бачили, як добре вони живуть!

Степан закінчив свою емоційну розповідь і на кухню до них, якраз зазирнула Юля.

-Дякую вам, бабусю! Ну, я піду спати? Не заважатиму вам, вам, напевно, поговорити ще треба? – сказала вона нерішуче.

-Іди, Юлечко, лягай, відпочивай. Ми вже зараз підемо. Пізно вже, – сказала Марія Петрівна.

Бабуся обняла Степана і поцілувала в маківку.

-Іди, Степане іти, вмийся, і лягай, відпочивай. І я піду… Ти в мене молодець, я на твоїй стороні. Іди, відпочивати пора… – сказала жінка.

Вранці бабуся подзвонила своїй дочці, запитала, як там у них справи.

Та почала скаржитися на сина. Але Марія Петрівна раптом зупинила її.

-Наталя, що ж з тобою трапилося? А ти забула, як сама заміж виходила? Адже батьки Сергія тебе категорично бачити не хотіли, не про таку невістку мріяли, казали! Як ти плакала і переживала? Як поїхала за ним хтозна куди?

Не нагадаєш мені – скільки років тобі тоді було?

Чи багато багатств у вас було, коли сімейне життя починали? Скільки років по гуртожитках жили?

Якби я тобі постійно посилки не надсилала, гроші не відправляла – легко б вам жилося?

І Сергій твій мені теж тоді не до душі був, але ти любила, значить я й не посміла втрутитися в твоє життя і стати між вами.

Любиш – значить люби. Якщо тобі добре, то й мені добре має бути. Адже я допомогти вам старалася, а не розлучити. А ти що робиш?!

Сергій все життя старався батькам довести, що може чогось досягти, а тепер у вас це все у що переросло?

Ви що й справді тепер думаєте, що гроші – найголовніше в житті? Ні, люба моя! Життя онука я вам зіпсувати не дам!

Любить він цю дівчинку, розумієш? Так само, як ти Сергія свого тоді покохала, як Сергій у тебе закохався!

Не треба їм заважати! Не хочете допомагати, то хоч не заважайте. Це їхнє життя. От і нехай самі своє життя будують. Якщо й помиляться, то це їхні помилки будуть – не через нас.
Отже так – у мене вони тепер будуть. Кімнату їм виділила. Нехай живуть.

А нам усім треба почати до весілля готуватися. Ти поговорила б з ними, що їм хочеться?

Юлечці допомогла б сукню вибрати…

На тому кінці запала тиша… Наталя, мама Степана, задумливо мовчала.

-Ти знаєш, мамо, – нарешті сказала вона. – А ти ж права… У всьому права… Я поговорю з Сергієм. І Степанові скажи, нехай із Юлею до нас приходять.

Багато чого треба обговорити, ми будемо старатися їх підтримати.

Та й жити їм, мабуть, найкраще в нас… Тут місця більше. А там видно буде. Квартиру їм допоможемо купити.

І з мамою Юлі теж познайомитись треба.

Все вирішимо, мамусю! Не переживай. І дякую тобі за все!

Марія Петрівна поклала слухавку і щаслива пішла готувати обід.

-Може скоро й правнуків бавити буду, – посміхнулась вона про себе…