Ще навчаючись у виші, Ірина збагнула, що сімейне щастя ніколи їй не усміхнеться. Бо кому потрібне непримітне худе створіння, рудоволосе, з ластовинням на всьому обличчі? З перших днів навчання прізвисько «Руда» так і прилипло до неї. Тільки як наказати своєму серцю не битися сильніше, коли вона бачить однокурсника Юрка? Як не думати про нього і вдень, і вночі?

Одного вечора Іра поверталася з лекцій, її наздогнав Юрко. У горлі вмить з’явився тривожний клубок: може, він здогадався про її кохання, адже на парах вона не зводить з нього очей? Юрко торкнувся її руки, від чого в неї заструменіла кожна клітинка. Джерело

– «Зупинись, Іро. Знаю, що ти мешкаєш на квартирі разом із Юлею, що вона – твоя подруга. Розумієш, я кохаю її, але не наважуюсь про це сказати», – мовив він, затинаючись.

Іра не чекала такої розмови. То, виходить, вона, котра кохає його до безтями, дихає, живе і снить ним, має звести його зі своєю подругою? О, ні! Але Юрко так благально вимолював відповіді… «Гаразд, я поговорю з Юлею», – мовила, почервонівши. Юрко зрадів: «Дякую, я знав, що ти – хороша». Клубок ще сильніше стиснув горло: хороша – вона, а кохає Юлю.

Кілька днів Ірина ходила, як в тумані, на душі було пусто і холодно. Врешті, вирішила поговорити з Юлею. Заспокоювала себе думкою: якщо Юрко буде приходити до Юлі, то й вона зможе частіше його бачити.

Вислухавши Іру, Юля затанцювала по кімнаті. Юрко – хлопець її мрії! Він давно приглянувся їй, але виглядав таким непідступним, гордовитим. Тепер їй і зачіску слід змінити, і макіяжем зайнятися, щоб бути достойною такого красеня!

Іра підтакувала подрузі, а в самої серце краялося від жалю.

Тепер вона робила зачіску Юлі перед побаченням, радила їй, що вдягнути. Щаслива Юля метеликом вилітала з кімнати, а Іра – в плач… Не могла уявити, як вони зараз втішаються своїм коханням…

На п’ятому курсі Юрко одружився з Юлею, яка вже чекала дитину. Привів її у свій дім. Сам завершував навчання стаціонарно, а Юля перевелася на заочне відділення.

Якось Іра застала Юру біля своїх дверей. Він сидів навпочіпки якийсь понурий, зіщулений, нагадував підкинуте кошеня.

«Юра?» – здивувалася Ірина. – А чому ти – тут?». Він поволі підвівся, сперся до стіни, і вона почула запах aлкoгoлю.

«Пусти мене, Іринко. Загубив ключі від кімнати, не маю куди піти». «Що ж, заходь, коли вже прийшов», – розгублено запросила Ірина. Вона заварила м’ятний чай, поставила на стіл тістечка з абрикосовим варенням. Знала – Юрко їх дуже любить. Тепер часто і собі їх купувала. Вони розговорилися і якось непомітно, мов на долоні, Юрко вилив їй свої жалі. Чи то cпиpтне розв’язало язика, чи виникла душевна потреба виговоритися, та він став скаржитися на дружину.

Прийшовши у їх дім, Юля дуже змінилася сама і змінила все у ньому: інтер’єр, режим, традиції. Стала буркотливою, завжди всім незадоволеною. Спочатку всі сприймали це як звичайні примхи вaгiтної, але з наpoдженням малої Соні вона не змінилася. Навіть ще більше розперезалася, стала керувати його батьками. Дорікати у тому, що батько, працюючи на керівній посаді, досі їздить на старому авто, а міг би вже й синові іномарку купити.

– «А що тобі рідні надбали?» – заступився за батьків Юрко. Це і посварило їх учора.

Зранку, коли Юрко збирався їхати до вишу, Юля кинула перед ним порожню сумку. Мов заведена, стала дорікати, що ліпше б він за кордон подався, аніж вчитися на стаціонарі. Бо що йому дасть та педагогіка?!

Повернувшись з вихідних, Юрко не пішов на пари. Щоб заглушити образу, напuвся в барі, але це не допомогло. На душі було зовсім кепсько. Ще й ключі загубив… «Але ти, Іро, не зважай на наші негаразди – шукай собі пару. Більшість живе у злагоді і любові», – сказав і легенько провів рукою по її волоссю: «Золота!»

«У любові, кажеш? Та любов у мене є і буде одна. На жаль вона – безнадійна, Юрчику», – з її очей покотилися сльози. «Чому – безнадійна? Хто він? Може, я поговорю з ним?» – заметушився Юрій. Ірина пильно-пильно, вдивляючись у його обличчя, відповіла, що це – неможливо. Від її погляду Юрко знітився. Присунувся ближче… Ще мить, і вони не зрозуміли й самі, як цей вечір їх зблизив. Солодка мить задурманила розум, музикою задзвеніла в серці…

«Прийди ще, увечері», – сказала Іра, проводжаючи його вранці на навчання. А сама – щаслива, окрилена – стала готувати вечерю на двох…

Юрко приходив часто, Ірина була на сьомому небі від щастя, допоки не збагнула, що вaгiтна. Юркові таємницю не відкрила і стала гадати, як перервати вaгiтність. Вона не має права наpoджувати від одруженого! Тим паче, це може бути дівчинка… руда, з ластовинням, як у неї. Вона буде комплексувати, як її мати, плакати, запудрюючи собі обличчя, соромитися своєї зовнішності. Такою: рудою, некрасивою вона навіть приснилася їй. Бігла босоніж по зеленій траві, простягаючи до неї рученята… А вона відвернулася…

З дня на день відкладала Ірина візит до лікaря, а коли, врешті, зважилася – не змогла зайти до кабінету.

Зібралася додому. На сповідь перед матір’ю. Ненька завжди її розуміла. Їхала з тягарем на душі. Впала перед мамою на коліна… Мама плакала, совістила її, а тоді взяла в долоні її веснянкувате обличчя і стала обсипати його поцілунками. «Будемо наpoджувати!», – важко зітхнула.

Світ для Ірини заяснів, задзвенів дивовижною мелодією, коли на світ появився синочок Андрійко. В усьому їй допомагала її турботлива мама Таїсія. Тепер Іра вирішила остаточно – своє життя присвятить синові. Шукати собі пару – не буде. Їй зараз байдуже, що вона – некрасива. Вона раділа, що Андрійко наpoдився з темним волоссячком, терновими очима, як у його тата.

У приємних клопотах швидко збігав час. Скоро Андрійкові йти до школи. Ірина вирішила поїхати в Тернопіль на ринок, щоб придбати все необхідне. Вона скучила за Тернополем. Тут минули її студентські роки, тут зародилося у ній нове життя. Скупившись, вирішила піти до озера, покататись на катері, щоб згаяти час до потяга.

Теплий вітерець заплітався в її волосся, лоскотав обличчя. Враз вона почула знайомий голос, оглянулася і побачила Юлю з якимсь молодиком. Вони весело сміялися, підставляючи долоні грайливим бризкам.

Іра зачекала її на березі. Звісно, Юля не зраділа цій зустрічі. Сказала, що Юрко тепер за кордоном, добре заробляє. «А ти, що робиш ти?» – спитала Іра з натяком. Юля зареготала: «Ти ж знаєш, я рано заміж вийшла – не нагулялася, не налюбилася. Знаю, ти просто заздриш мені! Бо кому потрібна така, як ти?» Вона гордовито підняла голову і підійшла до молодика: «Зробимо ще один рейс, Едику?»

Одного спекотного дня Ірина поїхала в пансіонат навідати тітку – мамину рідну сестру. Перед входом спіткнулася, зачепившись підбором за решітку, і ледь не збила з ніг якогось чоловіка. Вибачилася… і впізнала Юрка. Він був з паличкою. Закордонні заробітки обернулися для нього кaлiцтвом – отримав тpaвму хpeбта на будові. Вони розговорилися. Розповів, що Юля його залишила: «Бо кому потрібен iнвaлід?» – мовив сумно.

І ніби між іншим, сказав, що незабаром зустріч випускників їх вишу. «Прийдеш, Іринко?» – тепло глянув їй у вічі. Ірина хотіла чимшвидше втекти від нього, від його погляду, щоб не зізнатися, що й досі кохає його, що виховує їхнього сина. І все-таки погодилася зустрітися у сквері, біля старого фонтана, щоб разом прийти на подвір’я вишу.

…Великими здивованими очима Юля дивилася то на Юрія, то на Ірину, яку важко було упізнати. Вона стала привабливою, стрункою, соком молочаю вивела веснянки, а волосся перефарбовувати не стала – рудий колір тепер у моді. Юрко прийшов без палички – лікyвання дало позитивну динаміку. Його обличчя сяяло щасливою усмішкою. Юля зірвалася з місця, підійшла до нього. «Впізнаєте, друзі? Це – мій чоловік Юрко!» ¬- сказала голосно. Він промовчав. Потихеньку, непомітно наблизився до Ірини. Шеренга однокурсників зростала. Десяти років розлуки ніби й не було між ними. Усі раділи, впізнавали один одного.

Після ресторанного бенкету вирушили на озеро зустрічати світанок. Юрко запропонував Ірині відлучитися трішки. «Ти стала така гарна, Іринко. Хочу тобі щось сказати». Ірина відчула колючий погляд Юлиних очей, однак погодилася: «Я теж маю дещо тобі сказати. Ти здивувався, що я досі одна, але це – не зовсім так. У мене… у нас є син. Він дуже схожий на тебе…»

Юрко зупинився, іскристими поглядом пpoстpeлив Ірину. Просив повторити ці слова ще і ще… З Сонею він бачиться рідко і через це дуже стpaждає. Так вирішила Юля, незважаючи на рішення суду. А тут – син… «Невже це – правда, Іро?» – він стиснув її в обіймах, витер набіглі сльози.

«Не тут, Юро, не тут. Давай наздоженемо наших. А щодо сина, то це – правда. Його звати Андрійко».

– Іриночко…

– Юрчику…

Сходило сонце…

…Ось таку історію розповіла мені чортківчанка Ірина, з якою ми познайомилися в Гусятині біля цілющого джерела. Вже тридцять років вони разом з Юрієм. Андрій створив свій бізнес. Разом з дружиною подарували їм двох онуків – Юрчика і Оксанку.

А Юля так і не вийшла більше заміж. Надарма зів’яла її краса. Таку – егоїстичну, корисливу, заздрісну ніхто уже не захотів.

КІНЕЦЬ.